Махиня Дар’я, учениця 9 класу Черкаської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №7 Черкаської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Середа Тетяна Григорівна

Війна. Моя історія

Той сaмий день… 24 лютого, коли земля тремтіла від вибухів, а серця людей розтрощувало болем. Рішення більшості ділилися на дві протилежності: хтось рвався від рідної землі, а хтось навіть під кулями ворога продовжував оберігати свій дім. На фронті, де грались життями, відбувалося щось, що зливалося в зорепад почуттів.

Які були перші емоції, коли вибухи розірвали тишу? На це запитання може відповісти лише той, хто пережив усе на власному досвіді.

Ці люди – найвитриваліші.  Вони відчули кожен прильот, кожен несамовитий удар, як дитячу пісню… Чи втрачають вони відчуття жаху, коли вже не раз слухають той страшний грім? Мабуть, ні… Бо кожен миттєвий струс, кожен вибух – це наповнення душі страхом. Однак люди на фронті навчилися боротися і з ним!

Та все ж найстаріше та найнеприємніше, коли вважаєш, що твоє життя складається з поганих днів, а виявляється, що ти ще не відчував справжнього жаху…

Так відбулося з українцями, які втратили все: від домівок до друзів. Серце кров'ю обливається, думаючи про те, як багато з них стало "біженцями", шукаючи у світі краплину щирості. А тут – світло в темряві. Волонтери, які немов ангели-охоронці, протягують руку допомоги. І що ж відбувається на заході?

Немає свого дому – платиш усіма грішми світу за шматок тепла та безпеки. Така вартість «аренди», яка нагадує про труднощі та нестабільність. Тепер зрозуміло, що доведеться чекати на завершення кошмару, але навіть тоді спогади тривожитимуть, пробираючись у серце.

Якою ж є моя історія? А вона починається на окупованій території, де ти не думаєш виїжджати, бо вважаєш свій будинок найміцнішою фортецею. Але коли російське телебачення грає в твоєму будинку, а полиці магазину порожні, ти розумієш, що це вже не те місце, де хочеться жити.

І от вирушаєш у дорогу, де кожен кілометр до Херсона – це російський блокпост, а тремтіння серця стає ритмічним супроводом. Та темна ніч, яка облягла, змушує зупинитися. Кожне тремтіння – це прокидання, де знов питаєш себе, що ще може бути страшнішим за це?

Нікому не вдається заснути, бо вже від першого разу зрозуміло, що перебуваєш на межі життя і смерті. Зранку, коли сонце лише починає пробиватися крізь хмари, надія на безпечний шлях нарешті з'являється. Але ні, ще не так... На кожнім шляху чи перехресті – невизначеність, страх, питання без відповідей і… вибухи.

Ти неначе знаходишся у іншому всесвіті, зовсім непризначеному для життя... Але як тільки краєм ока бачиш українських військових, перших людей, хто зустрічає із посмішкою та із лагідним українським привітанням «Ласкаво просимо!» вже здається, що нічого не потрібно для щастя.

Вони – герої, які відчиняють перед тобою двері в світ, де ти можеш вірити в безпеку та майбутнє, де може бути життя, посмішки, завтра...

Безмежна подяка зливається з риданнями, коли вдячність стає реальністю, а просте слово "дякую" перетворюються в найсильніші обійми.  Це той момент, коли всі втрати, страх і труднощі стають під силу, бо поруч є люди, які готові боротися за свою землю…

Такого умиротворення не було давно... Нарешті отримуєш справжнє тепло та спокій, коли кожен крок у великому місті вказує на звичайне життя. Люди працюють, магазини повні, і в цьому є неймовірна краса. Так, ця подорож, довжиною у півжиття, навчила мене цінувати кожен момент. Бо, як тільки втратиш усе, ти розумієш, наскільки попереднє життя було неймовірно яскравим і щасливим...