Я з Олексіївки Нікопольського району, постійно вдома. Не виїжджав. Мені вже 67 років, на пенсії, інсульт був. Росіяни вже рік Нікополь обстрілюють.

Ще у перший день над нами крилаті ракети літали. Страшно було, звісно. У Нікополь прилітали ракети по заводу. У нас аж будинки тремтіли.

Нам давали гуманітарну допомогу. Дякуємо за це. Приємного немає нічого: рашисти воду з водосховища спустили, а без води - ні туди і ні сюди. Ми, як і раніше, трудимося на городі. Живемо, як і жили.

Жінка нервує, звісно: доця в Дніпрі, а там також обстрілюють. Кожен день телефонуємо, питаємо, як там і що. Звісно, нерви вже на межі. Чекаємо, коли війна закінчиться.