Лисогор Олена, 10 клас, комунальний заклад «Харківський ліцей №168 Харківської міської ради»
Учитель, що надихнув на написання есе – Прощай Олена Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тема війни, яка триває вже майже 1000 днів, стала важливою складовою мого життя та життя мільйонів українців. Цей період позначився болем, втратами, але водночас і неймовірною силою, що об'єднала наше суспільство в боротьбі за свободу, незалежність та майбутнє. Це час великих змін і випробувань. Кожен день приносить нові втрати, руйнування та відчай, але водночас і демонструє дивовижну силу духу українського народу. Кожен із нас відкрив у собі щось нове, знайшов сили там, де раніше їх не було. Кожен із нас став по-своєму героєм для нашої країни.

Для усіх українців війна почалася раптово і стала шоком. Вона перевернула звичне життя.

Я пам’ятаю той жахливий день, коли усі прокинулися від звуку вибухів. Кожен із нас пережив цей момент по-різному. Особисто для мене цей день став справжнім хаосом та страхом перед невідомим. Звуки сирен, новини про бойові дії, евакуації стали буденністю.

У перший день усі панікували та судомно збирали речі. Ми не знали, що нас чекає, що буде далі. Цю ніч ми провели в підвалі будівлі. Спати в такому стані було складно, коли на вулиці чутно вибухи й ніхто не знає, що може трапитися в наступну хвилину.

Вранці ми всією сім’єю виїхали з нашого міста Харкова. Вирішивши, що це наразі одне з найнебезпечніших місць, ми поїхали в сусіднє місто до родичів. Але сильно це ситуацію не змінило — життя було під загрозою.

Я пам’ятаю кожну проведену ніч у цей період. Через постійні тривоги та сирени ми спускалися у підвал, через що були постійні недосипання. Це все дуже вплинуло на психічний стан — кожен вибух викликав страх та змушував здригнутися. І навіть зараз я продовжую прислуховуватися до кожного звуку та думати, чи був то вибух або щось інше.

Після декількох таких подібних один на одного днів з новин ми дізналися про те, що в наш будинок, де ми жили в Харкові, влучила ракета.

Це також стало сильним ударом як для мене, так і для моєї сім’ї. Але ми всі продовжували жити та рухатися вперед.

Згодом я почала звикати до таких умов життя. Продовжила своє навчання, під час сирени спускалася в підвал. Згодом вибухів стало набагато менше, але загроза життю і тоді, і до сьогодення все ще була та буде.

Тисячі загиблих військових і цивільних, зруйновані міста, знищена інфраструктура. Кожен день приносив нові трагедії: обстріли, бомбардування, смерті. Війна стала справжньою катастрофою для цілої нації, яка була змушена захищати своє право на існування.

Всі ми хочемо одного – перемоги. А для цього кожен із нас повинен допомагати військовим. І для цього не обов’язково йти на фронт. Є багато інших способів. Допомагати можна по-різному: бути волонтером, підтримувати військових грошима або просто мотивуючими словами, підтримувати людей навколо себе і вселяти надію в краще.

Кожен із нас може бути героєм. Кожен день боротьби робить нас ближчими до мети — повернення миру та відновлення нашої незалежної держави.

Ми зазнаємо безліч жертв — кожен день сотні людей помирає як військових, так і просто мирного населення, серед яких люди похилого віку та діти. Але ми продовжуємо цей шлях незважаючи ні на що та йдемо до перемоги.

На завершення варто зазначити, що 1000 днів війни — це лише етап. Боротьба триває. Цей шлях все ще не закінчився. Але ці дні вже стали символом неймовірної сили волі, стійкості та прагнення до свободи.

Після війни наше суспільство вже ніколи не буде таким, як раніше. Війна змінила Україну назавжди, також вона зробила українців ще сильнішими і більш об’єднаними.

Ми стали сильнішими і витривалішими. І хоча попереду ще багато викликів, я впевнена, що разом ми зможемо подолати все.

Кожен день наближає нас до перемоги, і хоча шлях ще довгий, віра в майбутнє залишається незламною.