Рєзніченко Кіра, 9 клас, Краматорська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №3 Краматорської міської ради Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Веприцька Ірина Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

День перед війною... Хто б міг подумати, що звичайний день стане останнім мирним у нашій країні. Пам’ятаю, лютий — холодний, але з надією на весну, яка мала принести радість, кохання. Ми всі займалися буденними справами: хтось поспішав на роботу, хтось планував відпустку, інші думали про сімейні справи чи домашні турботи.

Усе було таким стабільним і передбачуваним, але водночас у повітрі витала якась напруга, що тривала вже кілька тижнів. Тоді ми не уявляли, що це був найкращий час нашого життя, який ми, напевно, не цінували належним чином.

До 24 лютого для мене, як і для більшості українців, слово «війна» було звичайним, знали про нього з книжок та кінофільмів. Сьогодні для мене це слово не просто п'ять літер, ні! Це слово, яке сповнене жаху, болю, страждань та відчаю.   

Того ранку я прокинулася у рідному місті Краматорськ від дивного звуку. Спершу не могла зрозуміти, що це, гучний тріск, як грім, але з геть інший, неприродний.

У ту мить усвідомила: "грім" несе небезпеку. Очі ще не встигли як слід розплющитися, а серце вже калатало, ніби дзвін. На мить завмерла, прислухаючись до тиші, що була пронизана тим гулом. І ось знову… вибух.

Двадцять четверте лютого – це день нескінченних телефонних дзвінків від рідних по всій країні.

Після того ранку, коли вперше почули вибухи, життя в Краматорську перетворилося на постійне очікування нових ударів. Два тижні минули, як у тумані: кожен день здавався схожим на попередній, але водночас ніс із собою нові виклики й страхи. Вибухи, сирени, новини про обстріли — усе це стало частиною повсякденності.

Навіть у тиші місто дихало напруженістю. Я намагалася зберігати спокій, хоча вже було очевидно – скоро доведеться виїхати з міста в евакуацію.

Найбільше боліла серцем за пухнастим улюбленцем, котом Космосом, бо не змогла забрати відразу. Щоденно на новому місці  думала про нього, не могла уявити, як він тепер блукає порожніми кімнатами квартири, шукає мене, не розуміючи, куди я зникла.

Після переїзду, коли початковий шок від війни трохи вщух, зрозуміла, що не можу просто сидіти й чекати, поки все скінчиться.

Мені потрібно діяти, робити щось корисне, бути частинкою боротьби за наше майбутнє. Саме тоді вирішила долучитися до волонтерства: почала плести маскувальні сітки, робити окопні свічки. Це здавалося простою справою, але я швидко зрозуміла, наскільки важлива ця робота. Плетіння сіток стало для мене своєрідною терапією.

Кожен вузлик, кожен шматочок тканини — це мій внесок у захист України, у допомогу нашим воїнам,  які зараз на передовій під вогнем.

Мій батько завжди був для мене прикладом мужності та сили, але, коли він вирішив піти добровольцем на фронт, це стало ще одним підтвердженням його неймовірної відваги. Він не міг залишатися відстороненим, коли Батьківщина в небезпеці, відчував, що його місце там, де найважче — на передовій, у найгарячіших точках. Коли він оголосив про своє рішення, у мені боролися гордість і страх.  

Мені випало дуже швидко подорослішати, звичайні буденні закупи перетворилися: смаколики на турнікети, РПС та триточкові ремені для автоматів.

Ми отримували від татуся короткі повідомлення чи зрідка дзвінки, де він намагався заспокоїти, казав, що все під контролем. Але я знала, що кожен день на фронті — це новий виклик, нова небезпека. А потім… довгі дні тиші та очікування.

Той вечір, коли я дізналася про поранення батька, став одним із найстрашніших у моєму житті!

Спочатку не було жодної інформації, лише коротке повідомлення від його побратимів: «Поранений, але живий». Мене охопила паніка, яка змішувалася з полегшенням: живий! Через кілька тижнів надійшли гарні новини: він опритомнів і почав одужувати. Хоча з того моменту минуло більше року, тато продовжує лікування та проходить реабілітацію.

Я сповнена гордості за свого тата-героя!

Військові Збройних Сил України – одні з найсміливіших у світі, щодня демонструють свою силу, стійкість і волю. Вони впевнено йдуть до Перемоги! Мені сумно від розуміння того, що більшість не повернеться до своїх родин, їхні душі відлетіли у вічність. Ми не здаємося, ми тримаємося своєї країни. Наша нація вистоїть, бо маємо найсильнішу зброю – любов до Батьківщини. Я українка, частинка нашої країни і дуже цим пишаюся!

Вірю в Перемогу! Наша зранена Україна неодмінно встане з руїн, розправить крила і вільним птахом полетить у щасливе майбутнє.

Сподіваюся, що скоро настане той день, коли закінчиться війна, і всі повернемося додому, навіть якщо дому вже не буде… Усі повернемося, щоб відбудувати, щоб відродити нове життя на уламках того, що в нас лишилося. Будуть слова позитиву, визнання, єднання, але я знаю, що більшість їх буде сказана в пустоту, бо ми сплачуємо велику ціну за цей квиток додому!

Слоган «Все буде Україна!» - це й моя впевненість у стійкості українців, у тому, що переможемо, що розквітне прекрасна рідна земля й житиме у віках наш народ!