Маник Ангеліна, 9 клас, Чернівецька гімназія №11 Чернівецької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Горда Альбіна Іллівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року - для мене цей день, як для багатьох інших, почався з тривожних новин, паніки і невіри в те, що війна дійсно настала. До цього моменту я чула про конфлікти на сході країни, знала про героїчний захист наших військових, але війна завжди здавалася чимось далеким. Проте в один момент все змінилося — війна стала частиною моєї реальності.  Перші дні були найважчими. Усвідомлення, що вся українська земля вкрилася війною, коли повітряні тривоги на радіо почали лунати частіше за музику, а люди почали покидати домівки, родини і життя.

Страх, невизначеність і постійні сирени змушували бути в напрузі. Замість звичайних шкільних занять я сиділа вдома, уважно слухала новини та молилася за безпеку своїх рідних.

Уроки перейшли в онлайн-формат, але зосередитися на навчанні було важко, адже думки постійно поверталися до подій на фронті та до близьких, які були під загрозою. Щодня я намагалася жити в умовах війни, переживаючи відчуття невизначеності. І завжди виникало одне питання:а що ж буде завтра? Але саме через такі важкі  моменти я зрозуміла, що повинна зробити свій внесок у боротьбу, тому я допомагала волонтерам — збирати речі для військових, писати листи підтримки, а також підтримувати тих однокласників, які через війну втратили свої домівки. Важливо було показати, що ми всі разом, що ми — одна велика українська родина, яка не залишить нікого наодинці з бідою.

Я бачу, як наші військові щодня ризикують своїм життям, щоб захистити нашу землю. Це надихає мене працювати ще старанніше, здобувати знання, щоб в майбутньому допомагати відбудовувати країну.

Я зрозуміла, що кожен з нас — навіть школяр — може зробити щось важливе для перемоги. Це можуть бути маленькі кроки: допомога ближньому, добрі справи чи просто віра в нашу спільну силу. Одним з найбільших випробувань війни для мене стало прийняття того, що звичний комфорт і спокій більше не є гарантією. Я навчилася цінувати кожну мить, кожен день, коли всі мої рідні здорові і поруч. Тепер я більше усвідомлюю, наскільки важливими є дрібниці — розмова з друзями, сміх батьків, навіть прості прогулянки вулицею. Війна навчила мене бути вдячною за те, що раніше здавалося буденністю. Також я переосмислила цінності миру. Адже колись я не замислювалася про це, бо мир здавався чимось природним. Але тепер я знаю, що він — найвища цінність, і за нього варто боротися.

Моєю та українського народу найбільшою перемогою за ці 1000 днів є те, що ми залишаємося людяними. Ми не стали жорстокими і не втратили любов до життя і своїх близьких. Ми залишилися сильними, незважаючи на руйнування міст навколо нас.

Я стала свідком того, як сила українського духу може подолати будь-яку темряву. За останні 1000 днів у кожному з нас народився потужний патріотизм і відповідальність за Батьківщину. Вірю, що українці мають жити, аби колись наші діти спускатимуться в підвали тільки за необхідними продуктами, а не ховатимуться від обстрілів. Колись вони знову підуть до школи без страху. І одного дня ми всі зможемо знову зустріти світанок без вибухів і плачу, зможемо насолодитись миром. Я знаю, що цей шлях довжиною у 1000 днів ще не закінчився, але вірю, що кінець цієї темної сторінки вже близький. Кожен день, коли ми стоїмо разом, наближає нас до перемоги.

І я вірю, що після війни на нас чекає світле, мирне майбутнє, яке ми побудуємо власними руками.