Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
переглядів: 116
Анна Михайлівна Фірцак
вік: 67
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
Чермалик
Чермалик
«Корова мене затримала. Якби я вийшла на подвір'я, усі осколки були б у мені»

Почалось у 2014-2015 роках. Будинок багато разів обстрілювали. Жінки вже могло б не бути на цьому світі, якби не корова – та не хотіла пити воду і своєю впертістю врятувала хазяйку. Вона залишилася в приміщенні та вбереглась від поранення уламками.

Кажуть, що до війни можна звикнути. Ну як ти до цього звикнеш? 

Я живу в Чермалику. До війни було все добре, була робота.

Корова мене затримала. Якби я вийшла на подвір'я, усі осколки були б у мені

А почалася війна – і стало все зовсім по-іншому. По-перше, стало страшно. По-друге, бракує всього. Роботи не стало.  Прийшли труднощі. У мене троє дітей. Тут ні роботи, нічого. Кожен кудись подався. Я залишилася сама з онукою.

Щоб вижити, я іншого виходу не знайшла, як тримати корів. Пенсія маленька, хоч 34 роки стажу за плечима. Пенсії 1600 гривень. Що з того зробиш? Світло, газ дорогий. Цього і на квартплату не вистачає. А жити на що? 

Газ такий дорогий… Коли зима приходить, ми замерзаємо практично. Тому що ти ж не можеш грітися, як раніше. Ми проводили газ, ми раділи, що перестанемо возитися з цим вугіллям, з цими дровами. Грубки повикидали. Хто думав, що буде війна, і ці грубки знадобляться? І замерзаєш. 

«Син каже мені: «Мамо, це війна?»

Жити страшно, усі нервові. Коли починають бомбити, це взагалі жах. Бувало, і газу немає, і світла немає, і води немає, нічого немає по три-чотири дні.

Корова мене затримала. Якби я вийшла на подвір'я, усі осколки були б у мені

На кладовище сходити рідних провідати не можеш. Не пускають, тому що воно на лінії розмежування. Одні з того боку річки, інші з цього боку річки, а цвинтар на березі. Коли похорони, потрібно домовлятися, щоб дозволили поховати людину.

Корова мене затримала. Якби я вийшла на подвір'я, усі осколки були б у мені

Як ми зрозуміли, що це війна? Ми із сином складали сіно. І він каже: «Мамо, земля гуде». Я кажу: «Воно як постріли». А він каже: «Ма, це стріляють». Він же служив. «З важкого, – каже, – стріляють».

Це було ввечері. Коли вже сонце сяде, тоді ми збирали сіно, тому що це люцерна, щоб листочки не обсипалися. До ночі поралися. І він каже мені: «Мамо, це війна?» 

Корова мене затримала. Якби я вийшла на подвір'я, усі осколки були б у мені

Відразу стало страшно, але якось не хотілося вірити. Думали, може, десь землетрус або що… А потім – ні. Чуємо: стріляють. Потім заїхали БТРи в село. Заходять солдати по п'ять осіб, перевіряють будинки. Може, хтось у нас ховається. У підвали заглядають. Ну, і так ми зрозуміли, що це війна. 

Корова мене затримала. Якби я вийшла на подвір'я, усі осколки були б у мені

Онучка кричить: «Бабусю, молися»

Ми сиділи в підвалах. Три снаряди в нас упало в городі. Два вибухнули, один не вибухнув. Я викликала МНС. Ходили дивилися. Приходив з міношукачем. Так той третій снаряд і не знайшли.

Корова мене затримала. Якби я вийшла на подвір'я, усі осколки були б у мені

Кажуть мені: «Ви не ходіть по городу з увімкненим телефоном. Він може здетонувати – і цей снаряд може вибухнути». Це був 14-й рік.

Але як я можу в городі не ходити? Мені ж город потрібно обробити, я з нього живу. Щоразу ходиш і щоразу боїшся. Забудеш, носиш у халаті телефон. Мало хто тобі телефонує.  І ось це ходиш з увімкненим телефоном, коли забудеш. Може, цей снаряд десь біля стінки впав. Тому що там були осколки, усе побите. Дерев'яна прибудова у сусідів, осколки туди летіли і видно, як «почухало» там дерев'яне. Може, він там десь впав. 

Через ті два, що впали, у сусіда вилетіли вікна. У нас був металевий літній сарай для корів.

Корова мене затримала. Якби я вийшла на подвір'я, усі осколки були б у мені

Пробило залізо, поранило корову. У літнику ходила свиня – і шерсть уся погоріла.

Мені здавалося, що в мене перетинки у вухах полопаються, коли цей удар був. Син був у гаражі. Виходить, кричить: «Мамо, ти жива?». Це було страшно.

Через наш будинок літають снаряди на той бік річки. Свистять, лягаємо на підлогу. Це жах, що тут було. Моя онучка так боялася! Вчепиться в мене. А що мені з дитиною робити? Я сама боюся.  Страшно, але я повинна триматися, бо це дитина. Ось так почалася війна. 

Влучали в село, у хати влучали. Влучали у склад, де боєприпаси. Як почало вибухати на початку третьої ночі і о пів на шосту закінчилося. Від нас річка дуже далеко. Але нам з онукою здавалося, що вона в нас тече за вікном – такий шум стояв від цих вибухів.

Ми думали, що зустрічний бій. Онучка мені кричить: «Бабусю, молися!» Ми молилися з нею всю ніч. Молилися настільки, що в мене вже язик прилип до піднебіння. Це ж не 10, не 15 хвилин. До о пів на шосту ранку.

Ми лягали спати одягненими. Ти, як космонавт, лягаєш, усе при тобі, усі документи. Але якщо що, куди бігти? Звідки ти знаєш, звідки це летить? Ніч. Куди ти побіжиш? Забилися в кут і сиділи.

Потім уже трошки стихло. Зв'язок чомусь був. І телефонують мені аж з третьої вулиці сусіди: «Ви там живі?».

«Добре, що через корову я залишилася під дахом»

Якось я пішла корову напувати. І дала їй відро. А вона щось не хоче пити. Я кажу: «Що ти стільки часу в мене забираєш?». Але добре, що вона не пила воду. Тому що я залишалася під дахом. Стара ванна стоїть у дворі, у подвір'ї, і я звідти воду набираю й ношу їй. 

Корова мене затримала. Якби я вийшла на подвір'я, усі осколки були б у мені

Вона не захотіла пити, я постояла. І тут чую – «пух» і якийсь спалах. І як почало сипатися, як великий град, коли йде дощ, падає на дах. Але ж дах бляшаний. Такий страх! Потім чую – вибух. 

Корова мене затримала. Якби я вийшла на подвір'я, усі осколки були б у мені

Стрельнуло щось і почало сипатися на дах. Ми величезну жменю осколків назбирали потім. Ці осколки були б усі в мені, якби я вийшла на подвір'я. А так я була під дахом.

Я думаю, може, це так Господь розпорядився, щоб я не вийшла. Якби я вийшла, я не знаю, скільки було б у мені осколків. Воно сипалося, як ось дощ із градом іде та стукає по даху.  

Корова мене затримала. Якби я вийшла на подвір'я, усі осколки були б у мені

Того дня вбило чоловіка. Він вийшов покурити, сів тільки, сигарету закурив – і раз, вибух, і все.  Його до лікарні довезли, але допомогти нічим не змогли. Усі осколки були в ньому.

«Чому нас називають сепаратистами? Я ж із Західної України»

Ми жили добре. У нас таке було багате село. Було овочівництво, птахівництво, скотарство, свині. Тепер нічого немає. Усі ферми розбиті. Люди молоді всі повиїжджали. Мені 66 років, куди мені йти?

Але в мене і все життя таке. Батько помер у 43 роки, мати – у 50. Нас було п'ятеро. І залишилися без батьків. Я в школі-інтернаті була.

Прикро. Я сама ж українка. Чому нас називають сепаратистами? Я ж із Західної України. Тут у нас багато західняків.

У мене була старша сестра, царство їй небесне. Вона за переселенням приїхала сюди корів доїти. Там у нас, на Закарпатті, важко було жити. Вона тут вийшла заміж. Вступила до Красногорівського технікуму, вивчилася на зоотехніка. Чоловік був добрий. І вона потихеньку нас перетягнула всіх сюди. Тут давали будинки. 

Я думала, що на старості років мені буде добре. Хто думав, що буде війна? Перше, це коли в нас у городі снаряди впали. Це був 2014-2015 рік. Коли вибухали склади, це був 2016 рік. Ну, а коли чоловік помер, це було цього року [2019], місяць тому.  Це з 14-го року ось так ми живемо. Це страшно.

Корова мене затримала. Якби я вийшла на подвір'я, усі осколки були б у мені

Дети, которые могли тебя содержать, поуезжали. Им надо семьи кормить. Здесь никакой работы нет. Как тут можно заработать? Была у меня семья, а теперь нет никого рядом.

«Онучка прилетіла додому, уся труситься й серце калатає»

Куди ховатися – не знаєш. У телевізорі показували, як хотіли сховатися в підвалі від пострілів і не встигли. Залишилися в хаті. І якраз влучив снаряд туди, куди вони не встигли. І я думаю, у хаті, якщо тебе щось спіткає, тебе побачать. А в підвалі хто тебе відкопає? Так уже не стали і ми в підвал лізти. І в підвалі страшно. Скрізь страшно. 

Коли починають стріляти, починає серце битися. Скільки болячок всяких. У мене багато захворювань, але серце насамперед. Людині потрібен спокій, тиск скаче, серце тіпає, онучка плаче. Що робити? Тільки на Господа Бога уповаєш, і все. 

Усі в такому страху, не тільки я одна. Усі такі ми тут. Ось недавно онучка проситься ввечері: «Бабусю, можна прогулятися?». Вона вже в 9 клас ходить. Ну, пішла прогулятися. І тут як почали стріляти! Вона прилетіла додому, уся труситься й серце калатає. Кажу: «Ну що, погуляла?». Я боюся відпускати. Зараз начебто тихо, а через секунду ти можеш потрапити під обстріл.

Як поводитися? Найкраще, як кажуть, дім – моя фортеця. Я кажу: «Валю, будемо ховатися в той кут». Там у нас споруда така, що вона вкопана в землю на 80 сантиметрів. Я кажу: «Ну тут, якщо що, це найкращий кут».

«Ти просто жив. Не озирався, не боявся, не ховався»

Кажуть, що до війни можна звикнути. Ну як ти до цього звикнеш? 

Нещодавно жінку тут поранило. Вона у дворі ходила, влучило в шию та ключицю. Вона в реанімації лежала. Каже: «Народилася в сорочці». Залишилася жива.  А один чоловік у город вийшов. Він жив на краю села, біля цвинтаря. І йому осколок влучив так, що навіть ні краплі крові не було, прямо в серце. Упав чоловік – і немає його.

Корова мене затримала. Якби я вийшла на подвір'я, усі осколки були б у мені

Тут багато хто з осколками був, ноги покалічені, руки. Слава Богу, у лікарні виходили їх. Живі хоч. 

Буває, стрельне – і корови падають.  Худоба боїться, на землю ляже, тремтить, коли стріляють.  Вони ж ще чутливіші за людину. Якщо лежить, то підскакує відразу. Це страшно, у цьому страху жити стільки. Уже п'ять років. Якби не робота по господарству, з глузду можна з'їхати. 

Мрію, щоб війна закінчилася. Більше ні про що. Якщо війна закінчиться, усе налагодиться.  Кожен житель хоче, щоб був мир. Коли був мир, хоч як важко було, ти міг піти заробити, ти почувався спокійно, ти просто жив. Не озирався, не боявся, не ховався. Це багато означає.

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
slide6
slide7
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій