"Кому діло до страхів якоїсь там дитини?"

Толмачова Олена, Курахівський ліцей «Престиж»

Есе «Один день»

День, в якому я зрозуміла, що таке війна для мене та для моєї родини… А хіба це можливо? Хіба можливо вкласти це розуміння в один день, коли ти восьмирічна дитина?

Мабуть… це відбувалося поступово… цеглинка за цеглинкою руйнувалося те, до чого я звикла.

Діти та війна – це несумісні речі, бо дитячий світ можна дуже легко та швидко покалічити… діти та війна – ці два слова поруч – страшно, до всього що сталося – неймовірно.

Зараз, через сім років від початку війни, я намагаюсь пригадати, коли відчула страх, спогади з’являються як миготіння ліхтарика: ось тато з мамою тихенько розмовляють на кухні у темряві, мама плаче…вони думають, що ми з братами вже спимо, але я не можу зімкнути очей.

Мама каже, що тепер наш світ зміниться, що їй страшно за нас… я не розумію про що йдеться мова, але чомусь від того, що почула стає тяжко та тривожно – це Той день?

Або ось раптом до нас приїзджають бабуся з дідусем. Тато, завжди такий веселий, зараз мовчазний, швидко кидає речі до машини і ми їдемо на море… тоді всі їхали на море…наша родина поїхала з зимовими речами, залишивши усі літні речі вдома.

Тому що - страх.

Тому що - стрес.

Тому що  - нерозуміння, що буде далі.

Тому що ніхто не міг повірити в те, що сталося і що таке взагалі можливе.

Над нами намагалися тоді кепкувати, що приїхали на море з зимовими речами, але вже потім, коли всі почали розуміти, що до кінця літа «це не закінчиться» було вже не до сміху – це Той день?

Або ось як мій молодший братик одного дня, лежачи поруч зі мною та почувши, як поряд з нашим домом рухається одна за одною колони з важкою технікою, обійнявши мене і заглядаючи мені в очі своїми переляканими оченятами запитує: «Уууу…танки їдуть?».

Хіба дитина повинна знати такі слова у три рочки? Та кому діло до страхів якоїсь там дитини. Після цього, здається, я подорослішала… -  це Той день?

Ось ще… я вдома з братами. Ми дивимося мультики. Раптом – гул, наш дім здригається. Від стіни відколюється та відвалюється штукатурка, каміння летить на підлогу, ми з братами біжимо до ванної кімнати, бо батько сказав, що там найбезпечніше місце у квартирі, щоб сховатися – може, це Той день?

Зараз ловлю себе на думці, що злюся за те, що в мене, у моїх братів, у багатьох інших дітей вкрали дитинство.

У мене особисто вкрали найгарніше місто на землі з мільйоном троянд, де я народилася, де мріяла навчатися, коли подорослішаю.

Вкрали дідуся, який так мріяв дочекатися кінця цієї безглуздої війни, та не дочекався.

Вкрали родинні свята, мою хрещену, моїх тепер зовсім стареньких бабусь, до яких я не можу поїхати побути поруч, обійняти, допомогти.

Скоро мені виповниться шістнадцять років, і прийшло розуміння того, що все, що трапилося на нашій рідній землі, - це стало великим потрясінням для багатьох родин, людей, дітей, навіть для тих, хто на власні очі не бачив, як розриваються снаряди…розірвалися зв’язки, загубилися цілі родини…

Ніхто не чекав такого, хіба можна було уявити, що таке трапиться у демократичній та сучасній державі? А ми…діти… стали «дітьми війни», навіть статус такий отримали. І це назавжди. Діти, які зазирнули в очі війни, ніколи цього не забудуть, ніякі психологи не допоможуть.

Іноді, заплющую очі і намагаюсь уявити, як би усе склалося, якби не було тої клятої війни: я росту, як звичайна дитина у щасливій великій родині, поруч – молодші брати, батьки, дідусь та бабусі, у мене є можливість приїхати до них на усе літо, і не треба ані дитячих таборів, ані моря.

Там дідусь намагається навчити мене грати в шахи, а бабусі – нагодувати усілякими смаколиками, виготовленими їхніми лагідними руками, там можна наїстися малини на городі, до болю в животі та робити все, що заманеться (бабусі «прикриють»), можна не спати усю ніч, слухаючи бабусині казки… там могло би бути багато чого…там залишилося моє дитинство…