Лисиця Марія, 15 років, учениця 10-Б класу СШ №98, м. Київ

Вчителька, яка надихнула на написання есе - Мелашенко Леся Володимирівна

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

Уперше мені довелось стикнутися з війною навесні дві тисячі чотирнадцятого року у моєму рідному місті Луганську. З семи років я знаю, що таке війна. Вибухи, якісь люди у військовій формі зі зброєю посеред міста, жах в очах батьків.

Невдовзі ми поїхали з Луганська до Києва, взяли з собою тільки літні речі, вірили, що це ненадовго, і скоро ми повернемось додому, адже першого вересня до школи. Діти ж мають жити у своїх домівках, спати у своїх ліжечках, ходити до своєї школи. Але не так сталося, як гадалося. Ми повернулися додому, щоб зібрати речі і покинути Луганськ, як виявилось, на довгий час.

З початку повномасштабного вторгнення, я довго не могла зрозуміти, чому мені знову доводиться чути вибухи та кожного дня переживати за своє життя та життя близьких мені людей. Колись ми втекли від «руського миру», а він наздоганяє нас знову. Чому? А ще відчувала біль, страх, спустошення, зневагу, розпач та ненависть. Вперше моїм головним бажанням було просто прокинутися та бути тут і зараз, тобто просто живою. Або щоб хтось розбудив мене і сказав, що це був страшний сон.

Від початку повномасштабної війни ми з батьками знаходимось у Києві. Так, було страшно, були складені валізи та документи: у разі чого, могли поїхати з Києва. Не могли уявити, що знову доведеться починати життя спочатку на новому місці. Але не поїхали, долучилися до роботи волонтерських організацій задля перемоги наших воїнів, яким  завдячуємо безмежно. Саме завдяки Збройним силам України ми  маємо змогу навчатися, працювати, жити у вільній країні. Але війна триває, і серце кожного дня розривається на тисячі маленьких шматочків від побаченого і почутого в новинах. Ми вже почали цінувати просте й звичне, адже найкраще, що ми можемо для себе зробити, – прийняти теперішні обставини та нову реальність та робити все можливе, щоб допомогти нашій Україні перемогти.

Найбільше приголомшили мене у цей складний для нашої країни час люди, українці, які всі зараз залучені до наближення перемоги. Вони плетуть сітки, готують обіди для військових та цивільних, збирають гроші, щоб купити найновітніше обладнання для наших воїнів. Діти, які долучаються до збору коштів завдяки своїм талантам, викликають тільки гордість. Збройні сили України для мене - супер герої. Але це ті люди, які 24 лютого вишикувались у довгі черги біля військкоматів.

Чоловік моєї сестри вступив до лав тероборони 26 лютого. Він не мав ніякого військового досвіду, він працював кухарем, але не зміг залишитись осторонь.

Одного разу його запитали, чому він вирішив наражати своє життя на небезпеку замість того, щоб бути поруч зі своєю сім’єю, захищати її. Він здивувався і відповів, що саме таким чином захищає свою родину, воюючи за гідне майбутнє для своєї маленької донечки у вільній Україні.

І ми обов'язково переможемо, і настане мир. Після перемоги всі ми будемо, я впевнена, щодня працювати задля вдосконалення і  розвитку нашої країни. Моя родина та я пишаємося, що ми українці, нація нескорених.