Мені 37 років. Ми з чоловіком та наші рідні жили в Бахмуті. У перший день війни виїхали в Дніпро.

24 лютого, о пів на шосту ранку, мені зателефонувала подруга з Харкова і сказала, що розпочалася війна. Ми з чоловіком зібрали речі й через півгодини виїхали з міста. Коли зносили речі в автомобіль, над нами вже пролітали ракети, і в дорозі ми їх бачили. Вони врізалися мені в пам’ять. До 2014 року я жила в Рубіжному Луганської області й бачила, як там починалися бойові дії, але ракет тоді не було. 

З нами їхала сім’я чоловіка – утворилася невелика колона з чотирьох автомобілів. Ми кілька разів міняли маршрут, бо виявлялося, що в тих населених пунктах, в які ми збиралися, вже почалися бойові дії. 

На дорогах були затори. Коли я побачила автомобілі з донецькими номерами, розплакалася. Мені було дуже шкода дорослих і дітей, які в них їхали, бо я розуміла, що їм, скоріше за все, вже нікуди буде повертатися.

У них залишилися лише ті речі, які помістилися в автомобіль, а все інше втрачено. Їм доведеться будувати життя з нуля на новому місці. Я вдруге зіткнулася з тим самим, тому так розчулилася. 

Ми приїхали в Дніпро. До нас тут дуже добре ставляться, пропонують допомогу.

Я дуже хвилювалася за свою маму. Вона залишалася в Бахмуті до квітня. Їй не хотілося виїжджати, але все ж таки я її вмовила. Вона дуже болюче реагує на те, що відбувається в Бахмуті. 

Зараз я розумію, що найголовніше – це життя, а матеріальні блага нічого не варті. Я усвідомила, що, тримаючись за квартиру, побутову техніку чи якісь речі, можна загинути. Під час війни потрібно рятувати своє життя. 

Долати психологічні проблеми мені допомагає сім’я. Я знаю, що рідні в безпеці, і мені від цього легше. Також зі мною мій песик, він діє на мене як заспокійливе. 

Своє майбутнє бачу у вільній Україні. Будуватиму власне життя і допомагатиму рідним.