Я жила в Оріхові з чоловіком і сином, працювала в АТБ продавчинею. Коли ми почули перші вибухи і сирени, було моторошно. Лякало, як поводили себе люди: просто все виносили з полиць магазинів, у всіх був шок.

Було дуже страшно. Якось вночі я прокидаюся і бачу у вікні мерехтіння – це снаряд пролетів над домівкою. Від обстрілів ми ховались у підвалі багатоповерхівки.

Коли вже почали постійно чути свист над головою, тоді вирішили їхати. Якраз завчасно – ще коли по околицям били. Не стали чекати, поки зовсім буде кепсько. Ми виїхали своїм ходом. Ми домовилися, щоб нас вивезли, хоч і не хотілось виїжджати з рідної домівки. Запам’яталися руйнації по дорозі, величезні воронки. Було страшно, бо п’ятирічна дитина була з нами в машині.

Я була в лікарні, ставала на облік з вагітності. Коли говорила, що я з Оріхова, мене питали, як там, всі переймалися. Сльози накочувались самі. Хочеться повернутися, але розумію, що не можна.

Син досі боїться якихось гупань, завжди питає: «Це що, стріляють?» Він постійно ховався біля мене, сирени його дуже лякають. З часом ми трішки спокійніші стали, звикли до спокійнішого життя. Можемо вночі спати.

Хочеться, щоб скоріше цей жах закінчився, і все повернулось на своє місце. Думаю, що після війни ми будемо більше цінувати життя, а матеріальне – то відбудуємо. Головне – жити без війни.