Каленюк Алла, викладач Миколаївської гімназії №17 імені Саражана В.Г.

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

“Я - українка”

Я тут,

Жива,

Дихаю,

Свідок холодних вітрів,

Зимою мороз повстав,

росія напала на Україну

Ще один крок:

Я все ще тут,

Дихаю і вірю,

Торкаюсь до зірок,

Алянс любові на небі сьогодні,

Місяць ділиться містикою,

Пригортаючи сонце біле

Наступний крок (котрого не мало б бути):

Як сон,

Я знову тут,

Ламаю небосхил в долонях,

А що всередині?

Пам'яті стрибок -

Безтурботний день народження

З легкості дитинства

Родина, гості, торт із ківі,

Майбутні мрії...

Слова, які я вперше почула забриніли в моєму серці та міцно проросли корінням, запашними мальвами. Їх завжди доглядала моя мати, поливала та підживлювала грунт. Перша колискова українською та ніжні мамині обійми, рожеві квіточки на її вишиванці. Які я так хочу зірвати.

Мені подобаються вишиванки, я люблю їх вдягати — це гарний і рідний мені одяг. Українські майстрині вміють робити з вишиванок справжні витвори мистецтва. Із великим задоволенням танцюю гопак — чудовий, жвавий, енергійний і запальний танець, який приносить багато приємних емоцій. З Дніпром пов’язує багато спогадів, але перепливати його спадало на думку лише у найекстремальніших фантазіях.

Мій збірник «Кобзаря» лежить на робочому столі під рукою.

Коли я шукаю розради для душі чи відповідей на складні питання, то перечитую емоційні і мудрі слова Шевченка. Українська мова, що звучить вустами Шевченка, моя мова. Рушники, що залишились від бабусі, приємно милують око.

Я згадую її переливчасту українську та всміхаюся.

Життя звичайної вчительки може бути спокійним і непомітним, але долею мені довелося потрапити в особливості, які викинули мене зі звичайного життя в бурхливу реальність війни. Моя історія почалася в той ранок, коли мав би бути звичайний день, наповнений шкільними справами, але все змінилося.

26 лютого 2022 року російські війська вторглися в Україну і напали на моє місто Миколаїв. Війська почали захоплювати та окуповувати частини Миколаївської області, і ситуація стала все більше загострюватися.

У вересні 2022 року Російська Федерація приєдналася до окупованої Херсонської області частини Миколаївської області, що стало надзвичайно образливим для українців. А 30 вересня 2022 року Російська Федерація офіційно анексувала підконтрольні їй території, оголосивши це рішення, яке було широко відхиленим на міжнародному рівні. Але місто Миколаїв не було захоплене російськими окупаційними військами. Це було для нас як дрібне втішання в найскладніші часи. Деякі інші невеликі населені пункти, включаючи Снігурівку, були захоплені російськими військами, і ця окупація тривала до 10 листопада. 10 листопада Снігурівку звільнили від окупації, і це було днем великої радості для нас. До 11 листопада українські війська відновили контроль майже над усією областю, а під російською окупацією залишилися лише Кінбурнський півострів. Російська Федерація все ще претендує на суверенітет над певними територіями, незважаючи на повну втрату контролю над цією українською землею.

Ця війна змінила наше життя назавжди.

Я, разом з іншими мешканцями Миколаїва, стала свідком того, як війна небачено вплинула на нашу спокійну рутину. Ми пережили страх і неспокій, але також побачили неймовірний дух об'єднання і солідарності серед людей, які боролися за свою свободу та незалежність.

Наша історія є лише однією з численних історій людей, які пережили війну в Україні. Ми намагаємося впоратися з наслідками цієї війни та відновити наше місто та країну. Навіть на важкі часи, ми залишаємося вірними нашим шляхом і боремося за мир та свободу, в якій віримо.