Слободчикова Світлана, учениця 8 класу Здолбунівського ліцею №6 Здолбунівської міської ради Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Цехановська Алла Сергіївна

Війна. Моя історія

Моя історія війни – це  історія дитини, життя якої кардинально перемінилося не за її власним бажанням. Майже два роки тому в моє рідне місто прийшла війна, принісши із собою біль і сльози. І саме вона внесла свої зміни в моє життя, відібравши в мене дитинство, нещадно знищуючи до болю рідні мені місця, розриваючи зв’язки з друзями, ламаючи життя рідних і знайомих.

У лютому із першим пострілом, із гуркотом ракет, із звуком першого вибуху всередині щось обірвалося. Зникли всі емоції, залишилися тільки сльози і страх, страх за життя, за рідних, за майбутнє. Вже тоді в мене з’явилося передчуття, що з цього моменту моє життя і життя моєї родини кардинально зміниться.

Пройшов час. Поступово всі почали звикати до звуків повітряної тривоги і віддалених вибухів. Але все одно було дуже страшно, адже нікому не було відомо, коли і куди прилетить наступна ворожа ракета. І вона не змусила нас довго чекати. Одного, на перший погляд, звичайного дня російська ракета зруйнувала вокзал нашого містечка.

Коли я побачила усі наслідки того жахливого вибуху, серце болісно стислося. Я запитувала себе: «За що? Навіщо?» Але відповіді не було.

У новинах говорили, що з нашої місцевості треба терміново евакуюватися, бо ворог швидко наближається. Ми повинні були залишити рідне місто і поїхати в більш безпечний регіон на захід. Я добре пам’ятаю день від’їзду. Весняне сонце закривали сірі хмари. Мені не хотілося їхати, не хотілося залишати рідне місто і жити в незнайомому регіоні з чужими людьми.

Ніколи не забуду момент, коли я востаннє подивилася на наш будинок, на мою рідну вулицю і на моїх бабусю і дідуся.

Евакуаційний потяг на захід їхав довго, без світла, зупиняючись під час кожного ракетного обстрілу. Протягом усього довгого шляху я відчувала якесь спустошення всередині, ніби від мене відірвали мою невід’ємну частинку. Але все ж таки в серці залишалася надія на швидке повернення додому. І вона ніби зігрівала з середини, не дозволяючи сумним думкам повністю заволодіти мною. На жаль, тій надії не судилося справдитися і досі… Через два місяці після нашого від’їзду ворожа ракета знищила цілий квартал поряд із батьківським будинком.

Квартал, у якому вже немає будинків моєї сестри і подруг, немає липи, під якою ми всі збиралися. Немає старенької бабусі, яка приносила нам, дітям, пиріжки під ту липу, бо дуже любила дитячий гомін біля свого двору. Та ракета поставила свою жахливу крапку...

Уже майже два роки ми перебуваємо на заході нашої Батьківщини. Я ніби вже звикла до нового регіону, завела нові знайомства, навчаюся в новій школі. Я змінилася. Більшість з того, що раніше мені подобалося, втратило свою цінність, а те, що я вважала звичайним і доволі повсякденним, навпаки, стало для мене жаданим. Але в середині себе відчуваю пустоту. Здається, і співи пташок, і блакитне небо, і сонце, і сніг – все те саме, як вдома, все наше, все рідне, все українське.

Але тут не вистачає близьких людей, колишніх однокласників і товаришів. І там, вдома, у моїй малій батьківщині, назавжди залишилося моє дитинство, залишилися колишня я. Там залишилася все те, що зробило мої дитячі роки, сформувало мене.

Раніше я уявляла, як було б чудово подорожувати Україною та за кордоном, але зараз єдине місце, куди я хочу поїхати, – це моє рідне містечко на сході.

Історія моїх останніх двох років – це тільки маленька частинка сумної історії України, в якій бере участь кожен із нас. Сьогодні всі українці, від немовлят до людей похилого віку, мають гіркий досвід і жахливі спогади, пов’язані з війною.

Хтось із нас втратив рідне місце, але хтось втратив рідних. Я вірю, що зло буде покаране! Покаране за кожну дитячу сльозинку, пролиту через війну, за кожний дитячий подих, перехоплений через страх, за кожне обірване життя…