Я прожила в місті Жовті Води 62 роки. Працювала на заводі. Потім помер чоловік і я поїхала в Харків. Прожила 4 роки, працювала там в театрі прибиральницею на великій сцені. І почалася війна. 

І якраз 8 березня я вирішила допомагати. Я поїхала туди, де були наші військові. Мила, прала, варила їсти. Робила все, що було потрібно. Три місяці кожного дня. Там і жила разом з нашими захисниками. За цей час я дуже стомилась. Я поїхала, в чому була, на потязі.

Коли я приїхала в центр Харкова, я думала – це кіно. Міськрада страшна, все розбито на центральній площі міста. Я попросила зупинитись і кажу: "Це що, кіно знімають?" Ті місця, де я жила, все було розбомблене. Це було неможливо. Не передати словами. Я почала плакати, мене почало тіпати. Людей немає, все розгромлене, розбиті будинки. 

Біля парку Шевченка у нас розташований міжнародний університет. Він повністю розбитий, все розвалене. Я була просто в шоці.

Найболючішим для мене було те, що дорогих мені місць уже не існує. Дітей немає, людей немає. Ніби мертве місто. 

За час війни я зустріла дуже багато добрих людей, які мені допомогли. Вони мене дуже підтримують морально. Вони мені були як сестри, допомагали забувати те, що я бачила. У травні почали потрошку люди виходити. Літні, мами з дітками. Це було дуже приємно.

У Жовтих Водах я теж допомагаю – плету маскувальні сітки. Я не можу сидіти, мені потрібно щось робити для нашої Перемоги. Для мене це важливо. Я готова все робити: і мити, і прати, і прибирати, аби тільки не було війни. 

Добиралась до Жовтих Вод я з пригодами. Треба було йти пішки. Прийшла на вокзал. У потязі зустріла одного військового і він розповідав, як він втратив друга, як гинули хлопці. Він так плакав. У Дніпрі темно. Не зрозумію, де я. Таксі взяти неможливо. Дуже дорогі. Я ледве добралась на автовокзал. Мені довелося там усю ніч провести. 

Я дуже хочу додому, на роботу. Вірю у те, що ми переможемо. Війна дуже змінить наших людей. Ми станемо добрішими, будемо допомагати один одному і менше зла буде.