Мені 38 років. Я мешкала з дитиною в місті Оріхів Запорізької області. 24 лютого ми прокинулися о шостій годині ранку. Коли я дізналася про початок війни, то не знала, що робити: чи вести дитину до школи, чи йти на роботу. Мене охопило відчуття страху та безпорадності. 

Ми з донькою одразу перебралися до батьків у Преображенку і деякий час жили у них. Не було світла. У кухні вилетіли вікна. Ми їх закрили. Поки топили, було тепло. 

Потім було пряме влучання в кухню – і її розбило вщент. Також пошкоджений дах будинку і всі вікна. Ми вижили тільки завдяки тому, що знаходилися у підвалі. 

Я працюю сімейним лікарем в амбулаторії. 26 лютого, коли була на роботі, неподалік почався обстріл. Ми з колегами дуже злякалися. Стояли біля стіни і чекали, поки він стихне. 

Я виїхала з донькою і батьками до Запоріжжя. Три дні на тиждень їжджу у Преображенку на роботу. Деякий час після переїзду донька не могла спати. У мами також були безсонні ночі. Я навчилася не брати все близько до серця. Інколи бувають такі обстріли, що, повертаючись у Запоріжжя, я мінімум годину лежу, щоб прийти до тями. 

Усі мої родичі також виїхали в Запоріжжя. У кожного постраждало житло. А у подруги загинув батько. Він поїхав додому, щоб навести лад, і в цей час почався обстріл. Я досі не можу повірити в те, що його немає серед живих. 

Мені здається, що війна закінчиться не раніше наступного року. Хочеться повернутись додому, відбудовувати все і жити у спокої, злагоді й достатку.