Мене звуть Тетяна Миколаївна. На початку війни ми перебували в Харкові, додому також не могли повернутися, бо там також почалися наступальні дії. Нам запропонували колеги по роботі поїхати до їх батьків у село. Там ми жили, зовсім у чужих людей майже місяць, потім знайшли табір для біженців у Київській області і переїхали туди. Табір з початку осені закрили і нам довелося їхати на захід країни, де більш безпечніше. Досі не можемо повернутися до дому, бо там постійні обстріли.

У Харькові в наш двір прилетіло дві ракети, не знали, що робити. Купили їжі на тиждень і підгузків малій дитині (на той час їй було 3 місяці), спали у коридорі без світла, бо його просто не було. Літали ракети, а вночі автоматні черги в нашому районі були постійно. У дитини був ступор, як і у нас.

Коли виїжджали з Харкова, не знали, чи виживемо і чи вистачить бензину, щоб доїхати до Полтави, бо тоді розстрілювали машини з дітьми, ми бачили їх на узбіччі.

Ходили до психолога, щоб спокійно спати і не здригатися від будь-яких звуків. Нам постійно допомагали і волонтери, і звичайні люди.