Я жила в Луганській області. Після початку бойових дій почалися сильні обстріли. Я зібрала речі та пішла з дітьми у підвал. Їжу готувала на маленькій пічці з газовим балоном. Найбільше мене шокувало те, що я залишилась без даху над головою. А ще - реакція сина на обстріли. У нього інвалідність, він в один момент припинив ходити. Після цього я вирішила виїжджати. Дорогою поряд з моєю машиною падали снаряди. На блок-пості я не витримала й розплакалась.
Військовий запитав: "Чого плачеш?" А я кажу: "Страшно, бо не знаю, що на мене чекає".
Зараз я живу в Кам’янському. Живу у квартирі знайомих, які виїхали за кордон. Майбутнє я хочу бачити мирним. Щодня цього чекаю.
