Тетяна – дружина військового. Вона палила його речі, закопувала документи, коли в Пологи зайшли окупанти. Їй було боляче кидати рідний дім. А зараз боляче чути від людей, що переселенці «понаїхали».

Ми приїхали з Пологів у Запоріжжя, бо сину потрібна була допомога медиків. Ми втратили дім, я втратила роботу, батьки залишилися в окупації.

24 лютого я вранці встала на роботу і почула, що щось свистить, потім побачила, як летіла ракета в бік Мелітополя. Після обіду через війну нас з роботи відпустили додому.

Води не було, діти їсти просили – це були найбільші труднощі. Смажили коржики й пиріжки, діти й досі на них дивитися не можуть. Воду діставали з криниці. Коли приїхали в Запоріжжя, то діти дві буханки хліба з’їли за п’ять хвилин.

Ми були шоковані, коли побачили, що до нас заїжджає ворожа військова техніка. Їздили танки по городах, вертольоти стріляли.

Мій чоловік - військовослужбовець. Ми палили форму - боялися, що на нас наведуть. Палили документи та закопували в землю, все військове знищували, щоб нічого не знайшли. Було страшно, що прийдуть росіяни у двір. Коли вони їхали по дорозі, ми не знали, куди ховатися.

Мої батьки залишилися там, а батьки чоловіка померли давно. Моїм ми як можемо допомагаємо: передаємо харчі, підтримуємо на відстані.

Ми відкладали евакуацію, тому що думали, що окупанти просто зайдуть і вийдуть. Їхати не хотілося, плакали. Але понад усе – здоров’я дитини. Чотирнадцятирічний син стояв на обліку з серцево-судинним захворюванням, а в Пологах усе розбили і лікарень не було. Тож 16 березня ми виїхали.

Під’їжджати до ворожих блокпостів було страшно. Діти в машині, а росіяни з автоматами підходили. Ми сиділи як вкопані - це був жах. Ми до Запоріжжя проїхали 11 блокпостів. Сховали телефони, сказали дітям не крутитися, дивитися прямо – і все.

Коли приїхали, сина відразу поклали під крапельниці.

Ми тут вже три з половиною місяці, та коли чуємо, що щось десь бахне, відразу підскакуємо.

Є ті, хто розуміє, а є й такі, що ні. Кажуть: «Понаїхали, понаставляли машин». А ми ж не з власної волі сюди приїхали. Обрали саме Запоріжжя, бо у нас тут сестра й тітка. До того ж далі Запоріжжя ми від дому не поїдемо.

Експерти кажуть, що війна закінчиться то через два місяці, то через місяць. Але ми розуміємо, скільки всього потрібно буде розмінувати, навіть коли окупантів виженуть. Коли Пологи звільнять, я туди ладна пішки йти - дуже хочеться додому. Тут люди кажуть: «Понаїхали». Вони цього не розуміють. Так само, як ми не розуміли, коли війна почалася в Донецьку. У нас на майданчику є з Гуляйполя переселенці, ми ввечері спілкуємося - що в кого вдома відбувається, підтримуємо одне одного.