24 лютого ми були вдома. Зранку всі знайомі телефонували і кричали, що почалась війна. Коли під обід почалася стрілянина, то було дійсно страшно. 

Кругом передавали, щоб нікуди не виходили та не їздили просто так, але потрібно було щось робити. У нас в домі підвалу немає. Ми ходили в сусідній дім - там вже було трішки спокійніше. Та коли вночі літали літаки, то все гуділо. І коли бомбили Охтирку, то це було відчутно, земля двигтіла.

Світло вимикали. Не було хліба, але підвозили гуманітарну допомогу. Слава Богу, що в моїй історії немає шокуючих моментів.

Ми ховалися в підвалі два дні, а потім нам вдалося виїхати. Це було тяжко зробити. Таксі не працювало і не ходив транспорт, а свого авто в нас немає. Нам вдалося дивом виїхати. Я забирала кішку та собаку. Ми їхали конкретно до знайомих.

Я психологічні труднощі долаю сама, а дитину заспокоювала. Намагалася не впадати в паніку, всіх навколо себе заспокоювала, підіймала моральний дух.

Наше майбутнє в тумані. Прожили день – і слава Богу. А що буде в майбутньому - невідомо. Аби не було гірше, а краще вже точно не буде.