Мені 55 років. Я з міста Дружківки Донецької області.
24 лютого мені зателефонувала о п’ятій ранку подруга і сказала: «Ти не чуєш, що нас бомблять?» Я підскочила і дійсно почула. Більше вже ніхто не лягав. Страшно було. Наступного дня пішла на роботу. Працювала я в інтернаті для дітей-інвалідів. Дітки були перелякані. З того дня ми почали спускатися в підвал, дітей захищати. Було дуже страшно.
Торік у нас не було ні води, ні газу. По воду ходили до криниці. Деякі люди пускали до себе набрати, але багато хто й не давав. Їжу варили на електричній пічці. Оскільки ми живемо у своєму домі, то в нас були запаси. Мали невелике господарство. І гуманітарну допомогу нам давали. А потім з’явилися вода та світло.
У подружки знесло все у дворі. Упала ракета – розбило хату, теплиці, гараж, кухню. Це шокувало. Як можна на людей таке кидати? У лікарнях стільки дітей, старих! А вони стріляють.
Ми не виїжджали. Діти наші виїхали, пів року побули в іншому місці в Україні, і повернулися додому. Робота в них є, працюють.
Коли вночі б’ють, стріляють, мені стає страшно і я, як мала дитина, накриваюся ковдрою і лежу так. Зараз ми вже трохи до всього звикли. Мабуть, уже не так все сприймається, як раніше, хоча й досі страшно.
Я позитивно налаштована. Вважаю, що все буде добре: Україна буде нашою. А про інше навіть не думаю.
