Жили в Бахмуті, була робота, будинок, син вчився на лікаря, ми сплачували йому навчання. Коли почалось вторгнення Росії думали, що це не правда. Почались військові дії в місті. Щоночі було страшно своє за життя. Шокувало, коли вночі почули гул літака над будинком й міна впала на поріг. Зранку шукала волонтерів, аби виїхати. Нам дуже пощастило, ми виїхали.

Вдома у Бахмуті було тяжко, літом не було води, магазини не працювали, не було світла, розводили вогонь й готовили їжу на багатті. Війна, це нерви, безвихідна ситуація. Ми покинули домівку й виїхали, залишили багато речей. Живемо всі разом. Шокувало, коли вночі атакували місто, нам доводилось лежали на підлозі й наші тварини ховались разом з нами. Моя собака обіймала лапками мене за шию, я закривала долонями її вушка, аби вона не чула гучних звуків.

Я інвалід другої групи, але вдома у Бахмуті був невеликий заробіток, на ринку продавали речі з чоловіком. Тепер немає нічого, відкладали з пенсії та заощаджувала, щоб намет приносив дохід. Виїжджали швидко, але на пам'ять кинула у сумку уламок від снаряда, його довжина 12 сантиметрів.