Жанна Дмитрівна і її мама виїхали з окупованого півдня України, тому що не хотіли, щоб їх примушувати вчити дітей за російськими програмами 

Я була на лікарняному – у мене захворіла дитина п’яти років. Я працювала в школі вчителем математики. Мені подзвонила моя мама, теж вчитель, і сказала, що війна. Я їй сказала, щоб вона не виходила на роботу. Так зранку ми і дізналися про війну.

Шокував сам факт війни. Ми знали, що в Донецькій та Луганській областях йде війна, але вона далеко. А коли відбувається все у тебе дома, то починаєш розуміти, як це страшно.

У мене чоловік був у відрядженні, він працював у Запоріжжі. Я зрозуміла, що тяжко жити самій і війна не закінчується. Коли виходиш на вулицю з оглядкою, бо дуже багато російських солдатів і не знаєш, що з тобою може бути.

Не було ні зв’язку, ні інтернету, треба було ходити й ловити зв’язок десь. Позакривались аптеки, пограбувань у нас побільшало, солдати почали машини забирати. Стало страшно жити, ми боялись за власне життя.

Після побаченого в Бучі й в інших містах чоловік сказав, що треба їхати.

А ще мене спонукало їхати те, що мене могли притягнути працювати в російській школі.

В дорозі у порівнянні з іншими, хто їхав, у мене не було складнощів. На блокпостах нас не дуже чіпали й питали, тільки на одному блокпості один російський солдат причепився до мене, що я нібито випивала. Я йому пояснила, що всю ніч готувалась до від’їзду, готувала речі, їжу, машину, і звичайно, вигляд у мене був не найкращий. А так виїзд пройшов нормально.

Я хотіла раніше їхати, але стояло питання – моя мама, вона живе сама. Я виховувалась так, що батьків не покидають. Коли мама згодилась, тоді ми й поїхали з дитиною. Так само я виховую свою дитину – своїм прикладом.

Ми знаходимось разом. Моя мама жила окремо, тепер з нами. Ми зараз винаймаємо житло. Поки, слава Богу, наша домівка стоїть неушкоджена і ніхто нібито там не проживає.

Ми зараз у Запоріжжі, тому що в мене чоловік працює в Запоріжжі. Ми в майбутньому планували сюди переїхати на постійне місце проживання. Планували продати наш дім і купити тут житло, але не вийшло. Квартиру винаймаємо. Чоловік працює. Я теж пішла працювати в місцеву школу. У мене ще дитина пішла у перший клас. Великий обсяг роботи.

Наразі кожен день щось змінюється. Іноді здається, що війна ніколи не закінчиться. Але хочеться вірити, що скінчиться скоро, і буде наша перемога.

Я бачу своє майбутнє в Україні - хочеться цього дуже.