Марченко Іван, 9 клас, Комунальний заклад "Ліцей №3 Покровської міської ради Дніпропетровської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Жернова Юлія Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я ніколи не забуду той день. Моїм батькам подзвонили о четвертій ранку зі школи. Це був директор з поганою новиною, що почалася повномасштабна війна. Коли ми з братом прокинулись зранку, тато і мама розповіли нам про це. Я бачив, як хвилювалися батьки і не могли повірити у те, що відбувалося. Я і мій брат теж були налякані, адже не знали, що на нас чекає далі.

Перші дні були дуже страшними. Ми з мамою стояли в чергах до магазинів, щоб купити продукти, які швидко розкуповували, а нових не завозили.

Одного разу нам довелося чекати дві години, але коли ми зайшли, потрібного продукту вже не було.

Усі повітряні тривоги ми проводили у ванній кімнаті, адже це було найбезпечніше місце в квартирі. Сигнал повітряної тривоги у нашому місті лунав, поки не давали відбою. І коли сирена лунала по 4-6 годин поспіль, в мене починала боліти голова. В укритті ми читали книги, грали в настільні ігри та говорили. Батьки заспокоювали та говорили, що все буде добре.

Також мама зібрала тривожну валізу і пояснила нам, що робити у разі вибуху. Мені було моторошно, коли я уявляв ці страшні картини вибухів.

Наше місто Нікополь знаходиться навпроти ЗАЕС, між нами лише водосховище. Коли армія країни агресора зайшла на територію станції, батьки вирішили, що нам краще виїхати. Тому через два дні ми вже чекали евакуаційний потяг на залізничному вокзалі. Було страшно їхати, адже тато залишався у рідному місті, а я був старшим чоловіком серед всіх і хвилювався за маму та молодшого брата. Дорога була важкою. Їхали всю ніч без освітлення, було темно і страшно. А ще нам обіцяли, що приїде потяг, а приїхала електричка, в якій не вистачало місця всім людям, тому ми з мамою та бабусею сиділи на підлозі, просто на наших речах. Лише мого молодшого братика хтось взяв на руки.

Ми приїхали в Івано-Франківськ. Там нас зустріла дуже хороша і добра людина – Марта Богданівна. Вона дозволила пожити в її квартирі стільки, скільки буде потрібно.

Місто дуже гарне, і там я бачив багато таких людей, як ми. Тих хто покинув власні домівки. Саме місто мені дуже сподобалося, але я дуже сумував за татом, своєю домівкою. Пожили  п’ять місяців, а потім повернулися додому. Я вже звик до повітряних тривог, хоча й було моторошно. Через два місяці, як повернулися, наше місто почали обстрілювати різними снарядами. Били вночі. Я сонний не міг зрозуміти, що відбувається. Батьки дуже хвилювалися. А потім обстріли почалися  і вдень.

Ми знову зібрали речі і покинули свою домівку. Цього разу я не так хвилювався, адже з нами був тато. Ми поїхали у сусіднє місто – Покров. Там було відносно безпечніше, і я цьому дуже радів.

Коли ми переїхали, я переймався тим, що всі мої друзі роз’їхалися містами України, а дехто навіть за кордон. Підтримувати зв’язок дистанційно було непросто, адже у них з’явилися нові друзі. Я навчався дистанційно у рідній школі міста Нікополь. Згодом батьки перевели мене у ліцей міста Покров, і я почав заводити нові знайомства. З вересня 2024 року ми почали навчатися за змішаною формою. Це класно! Мені подобається спілкуватися з однолітками та вчителями. Тепер у мене є друзі, з  якими я проводжу час після уроків. Ми так само ходимо в укриття. Тримаємо на поготові тривожну валізу, але я дуже сподіваюся, що нам вже не доведеться кудись їхати.

Разом з однокласниками стараємося допомагати ЗСУ. Збираємо кришечки для протезів, макулатуру на переробку, а виручені кошти наш ліцей передає на благодійні фонди.

На свята ми збираємо у закладі щось смачненьке та передаємо через волонтерів військовим. Нещодавно наш ліцей проводив благодійний ярмарок на підтримку ЗСУ. Усі взяли активну участь.

Віримо у ПЕРЕМОГУ УКРАЇНИ! Слава нашим ЗСУ! Героям слава! Разом до перемоги!