Від постійних нервувань у Марининої мами стався інсульт. Марина вивезла її до Полтави, щоб хоч трохи налагодити здоров’я.

Ми мешкали в місті Дергачі, це Харківська область. Мені 41 рік. Всією родиною жили: я, донька і мати.

Якось під час чергового обстрілу, у нас стався приліт – пошкодило дах і вікно. Зазвичай ми хвались у погребі, але саме в той момент були в коридорі будинку. Нажахались дуже і вирішили виїжджати.

Перші вибухи ми почули ранком 24 лютого, але до нас війна дійшла дещо пізніше. Мати чоловіка живе у селищі на кордоні, то в них обстріли почались з першого ж дня.

На той час їжа в нас була - магазини працювали, заощадження були.

З ліками було важко: одна аптека на все місто. У мами через нервування інсульт стався. Нам люди допомагали. Усіх необхідних ліків не було, але ми тримались.

Бабуся померла цього року. Їй вже був 91 рік, і вона не особливо зважала на те, що йде війна. Вона втомилась від життя: пережила одну війну, застала іншу. У нас були проблеми з похованням, але люди допомогли. Взагалі я дуже вдячна своїм сусідам. До війни ми майже не спілкувались, але за цих обставин дуже зблизились. Коли в мене вибухом винесло двері, вони далі свої старенькі, щоб я могла хату закривати. Вони ділились зі мною їжею, хлібом.

Залишатись з мамою після її інсульту вдома ми не могли. Вирішили ненадовго виїхати до Полтави, але так тут і залишились. Вдячні жіночці, що не скористалась положенням і здала нам квартиру за нормальні гроші. Тепер живемо. Я працюю. Сподіваюсь, що війна скоро скінчиться нашою перемогою і я зможу повернутись додому, усе відбудувати. Хочу жити в своїй державі, у себе вдома. Щоб мої близькі були поряд зі мною, щоб  був мир на нашій землі, щоб усе було добре, як до війни.