Бацула Катерина, 8 клас, Кременчуцька гімназія №21 Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Робота Любов Михайлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

"Світ тримається не на байдужих –  він тримається на тих, хто допомагає іншим жити."            

Оксана Забужко                          

Іноді виникає питання: скільки може винести випробувань людина, при цьому не зламатися і мріяти про те, щоб робити людям добро.

Наша героїня народилася у 60-ті роки минулого століття.

Це був зовсім інший світ – без телевізорів, без комп’ютерів, без телефонів та гаджетів. Та й чи потрібні вони були тоді дітям? Адже у них були найкращі друзі – книжки та іграшки. А серед книжок найбільше героїня любила казки.

З маленьких років у її душі з’явилася віра: феї існують. А згодом – бажання самій творити дива. Дорослі вчили її бути доброю, чуйною, уважною до людей, допомагати стареньким, підтримувати слабших. І чим більше вона робила добрих справ, тим більше переконувалася – щоб стати феєю, не обов’язково мати чарівну паличку. Достатньо мати велике серце.

Дівчина почала помічати, як простий вчинок – допомогти бабусі донести важку сумку або поступитися місцем у транспорті – викликає щасливу усмішку на обличчі людини.

Це було справжнє диво. Диво, яке вона могла створювати власними руками. Минали роки. Прийшов час – вона вийшла заміж, народила двох донечок. Та думка про порятунок хоча б однієї дитячої долі все частіше не давала їй спокою. І випадок не змусив довго чекати.

У селищі, де мешкала родина, трапилася сумна історія – маленьку дівчинку з неблагополучної родини готували до інтернату.

І тоді вона, не вагаючись, привела дитину до свого дому. Просто поставила всіх перед фактом: відтепер це новий член їхньої родини. Для цієї дитини почалася справжня казка: чистий одяг, тепло, смачні страви, любов і турбота. Згодом дівчинка почала називати її мамою.

Свекруха спершу з усмішкою називала її «роздайбіда», бо все життя вона щедро ділилася з людьми всім, що мала. Городину, яку вирощували з чоловіком, роздавала сусідам і друзям. На Великдень пекла десятки пасок – для всієї рідні, знайомих, просто для тих, хто цього потребував.Багато хто звертався до неї за допомогою: полагодити одяг, підшити щось чи відремонтувати. А якщо бачила, що людина живе скромно – ніколи не брала за це грошей. Допомагала й місцевим безхатченкам – то їжею, то теплим одягом, а то й просто доброю порадою чи кількома гривнями.

Згодом навіть свекруха стала щиро пишатися такою невісткою. Вона знала: ця жінка не зрадить, не залишить у біді, догляне й підтримає у скрутну хвилину.

Міла – так звали цю дивовижну жінку – не могла залишатися байдужою й до рідних братів. Один брат був роботящий та кмітливий, швидко влаштував своє життя. Інший – менш щасливий. Постійні переїзди з дітьми по чужих квартирах, бідність, нестабільність.І тоді в серці Міли знову озвалася фея. Гроші, які вона десять років збирала на ремонт власної оселі, вирішила віддати на житло для брата. Бо що може бути важливішим за спокій і радість рідної людини? Так у брата з’явився власний дім, а в маленького племінника– впевненість, що це його хата назавжди.

Йшли роки.

Завершилася трудова діяльність, але спокій – це точно було не для неї.

Міла організувала безкоштовний фітнес для малозабезпечених та пенсіонерів. Із її підопічних сформувалася справжня дружна родина. Разом займалися, жартували, підтримували одне одного. Раділи життю, як діти. А вона дивилася на них і розуміла: феєю може бути кожна людина. Не у казці – у справжньому житті. Потрібно лише мати відкрите серце й бажання творити добро.

Та доля готувала для всієї країни дуже страшне випробування.

24 лютого 2022 року на Україну напав дикий ворог, який руйнував усе на своєму шляху. Життя людей перевернулося з ніг на голову. Хтось, не вірячи, що цей жах надовго, залишався у своїх домівках чи навіть ховався у підвалах, сподіваючись, що увесь світ підніметься на захист беззбройної країни. Інші тікали за кордон, рятуючи дітей, хто як міг.

Не оминула біда і Мілу Петрівну. Уже через тиждень після початку війни її зяті, яких у неї було троє, поставили її перед фактом: потрібно виїжджати з доньками та онуками якнайдалі від небезпеки. У ті страшні дні її свідомість, немов комп'ютер, дала збій. Здавалося, що вона дивиться страшний сон і не може прокинутися. Проте навіть у цей важкий час добро було поруч. Знайшлася велика родина, яка також виїжджала за кордон і взяла під опіку родину Міли Петрівни.

Уперше у своєму житті ця сильна жінка відчула себе безпорадною. Разом з доньками та онуками вона смиренно виконувала все, що казали рятівники.

Лише перетнувши кордон із Польщею, родина змогла зітхнути з полегшенням і відчути себе у безпеці. За кордоном родині неймовірно щастило. Здавалося, якась невидима фея супроводжувала їх кожного дня. Добрі, співчутливі люди, гарні умови проживання – усе це допомагало пережити важкі часи.

Життя стало спокійнішим, але тривога не полишала серце Міли Петрівни. Її внутрішня фея не давала спокою й вимагала діяти. Вона швидко знайшла собі справу – разом із волонтерами у Словаччині (де на той час проживала) почала допомагати українцям.

Виявилося, що навіть у таких непростих умовах можна робити людей щасливішими.

Минуло три місяці, й родина повернулася до України. З перших же днів Міла Петрівна кинулася у волонтерську роботу. Починала з простого – чистила картоплю на кухні, де готували обіди для військових та постраждалих. А далі бралася за будь-яку справу, яку тільки доручали: плела, різала, шила, в'язала, розвозила допомогу по лікарнях, відправляла передачі для військових. Маскувальні сітки, шкарпетки, костюми, ноші, білизна – усе робилося її руками та руками небайдужих людей.

Міла Петрівна організовувала заходи для тимчасово переміщених осіб, створюючи для них атмосферу дружньої родини.

Дивлячись на щасливі обличчя людей, вона дедалі більше переконувалася, що добро, любов і допомога здатні змінювати не лише людину, а й цілий світ. Люди, які втратили все – дім, майно, а інколи й близьких – поступово відкривали свої серця та душі для тепла. Безліч разів Міла Петрівна чула слова щирої вдячності за створену родинну атмосферу, яка допомагала бодай на мить забути жахіття війни.

І кожного разу вона все більше відчувала за плечима невидимі, але такі сильні крила феї. Вона вже точно знала: любов – сильніша за будь-яке зло, адже «Коли серце жінки наповнене любов’ю – навіть війна безсила."