Валентин Анатолійович називає себе бомжем, бо від початку війни в нього немає ні роботи, ні власного дому

Я все життя жив в Оріхівському районі, працював, все добре було. А як прийшла війна, робота зупинилася. Перша ніч з 24 лютого ще нормальна була, а вранці, коли ракети пролетіли над селом, я одразу зрозумів, що почалася війна.

І коли терпіння дивитися на той кошмар, який творився, вже не вистачало, тоді ми і виїхали. Тому що стріляли день і ніч, і ніхто не знав, куди прилетить. По-друге, окупанти почали бігати по дворах і стріляти.

Ми місяць прожили без світла, потім газу не стало, потім люди зробили самі світло. Води не було, бо світла не було. Коли снаряди лягали – всі у шоці були.

Мені дім було жалко. Я розумів: коли виїду, туди заселяться окупанти, тому і тримався там до останнього. Домашніх тварин не забирав - віддав сусідам, що залишилися. Виїхав, як бомж, бо ні роботи, ні дому не залишилося. Обрали з родиною Запоріжжя, бо грошей немає далі їхати.

Їхали важко, але найважчим було проходити блокпости. Роздягали там усіх чоловіків, і навіть дитину-підлітка роздягали. Що вони там дивилися, не знаю, нам ніхто нічого не пояснював. Виїхали, слава богу, зараз намагаємося якось виживати.