Валентина Анатоліївна не могла виїхати з окупації, тому що мала хвору маму. Майже щодня вона носила мамі воду, двічі потрапляла під обстріл

Живу я в Миколаївській області, місто Снігурівка. Мені 61 рік. Я нікуди не виїжджала під час окупації, бо не могла залишити хвору маму – їй 81 рік, вона інвалід: погано ходила, а зараз взагалі - лежить. Я сама онкохвора. А в окупації були проблеми з ліками - десь місяць-півтора всі виїзди були перекриті, і люди були позбавлені зовсім всього.

В нас з квітня не було світла, і води мені доводилось щодня від річки носити воду. День – собі, день мамі носила. Було дуже тяжко. А з травня не було зовсім хліба. Коли його привезли, ми плакали.

Я кожен день була вимушена ходити через усе місто до мами. Два рази потрапила під обстріл. Один раз на городі, а другий раз - коли їхала від мами. Мій зять постраждав під час війни. Він - електрик, підірвався на роботі. У нас біда за бідою.

Мене підтримували рідний брат і син, вони також тут залишилися. Донька виїхала з маленьким онуком, старший онук теж поїхав. Він закінчив одинадцятий клас з золотою медаллю і вступив до юридичної академії. Я жила надією побачити онуків. Вони зараз повернулися.  

Скоріш би війна закінчилася. Я мрію тільки про мир і тишу.