Лідія Іванівна з мамою рятувались від обстрілів рідного міста, але дорогою їх потяг обстрілювали. У Запоріжжі теж. Були прильоти, тому жінки знов повернулися додому  

Ми з Краматорська Донецької області. У 2014 році ми теж тікали від війни – у Харківську область. 

У  нас усе почалося не 24 лютого, а десь під кінець березня – на початку квітня. А згодом уже коїлося таке, що нервова система не витримувала. Усі почали евакуюватися.

Ми їхали потягом, і в районі Полтави десь о першій ночі вагон почав торохтіти. Вікна були замасковані, ми нічого не бачили, але було чутно вибухи. 

Стало зрозуміло, що нас обстрілювали. І потяг як помчав! Я думала, що й вагон розвалиться. Ось такі в нас залишилися враження про евакуацію. Навіть страшно згадувати.

Ми виїжджали у Львівську область. Були у Львові, потім у Дрогобичі. Коли приїхали на Львівщину, нам платили дві тисячі. Звичайно, цих грошей не вистачало, щоб винаймати житло. Але хоча б якось нам допомагали. Від ООН один раз дали по шість з половиною. Я виїжджала з мамою. До війни працювала, зараз ні. Пенсія невелика - ледве вистачало. Але нічого, перетерпіли. 

Потім поїхали в Запоріжжя до родичів, щоб не платити за житло. Вони нас прихистили. А згодом там теж почалося таке, як у нас дома: прильоти за прильотами. Мама не витримала. Я їй сказала, що треба їхати додому. Як буде, так і буде. Ми повернулися торік. Так, досі прилітає, гримить. Але це все-таки дім. 

Мама взагалі захворіла. Тепер у неї з головою щось коїться. Ми ходили до лікаря. Жахлива депресія. Особливо коли прильоти, коли поряд вибухи, то нас нічого не відволікає. Зараз трохи затихло. Уже місяць чи два не так стало прилітати…

Один Бог знає, коли вона скінчиться. Ми ж думали, що це ненадовго, місяць-другий потерпіти… Але ми чекаємо, чекаємо, а кінця не видно. Дякуємо хлопцям, які нас захищають.

Після війни потрібно буде відбудовуватись. Вони тут стільки зруйнували! Від Бахмуту взагалі нічого не залишилося, Авдіївку добивають. Я не знаю, що тут можна відбудовувати... Скільки наших хлопців залишилися інвалідами – без рук, без ніг. З ким ми будемо все відновлювати? Якщо виросте нове покоління, то, може, воно й відбудує. А так – я не бачу тут гарного майбутнього. Згадайте, що було після громадянської війни. Стільки років пройшло, поки все відновилося! І люди дуже бідно жили. Тому я не розраховую, що ми будемо жити багато.