До опівночі я чекала на виступ Президента. Оголосили надзвичайний стан. Чоловік був у нічну зміну на роботі. Повідомила йому, що вранці можуть перевіряти документи і заснула… Прокинулась від слів чоловіка: «Вставай, почалась війна». Ми у Харкові на Салтівці. Мої батьки - в Циркунах. Я телефоную додому батькам, а потім кумі і мені говорять, що по селу вже їдуть рашківські танки. Все, чого ми бажали, щоб це закінчилось і ніхто не помер.
Та дива не сталось. Все, що відбувалось - це гірше гойдалок. Ми вирішили чекати на перемогу вдома, в коридорі на Салтівці. Кожного дня сподівались, що ось-ось звільнять Циркуни і ми заберемо батьків.
Я схудла на 17 кг за тиждень. Похід в магазин міг бути лише 1 раз в тиждень і короткими перебіжками поміж вибухів. Намагалися допомогти й сусідам. Їм важче було ходити, тому ми носили продукти на весь під'їзд. Складно було все в той період. Без світла та газу – вижили, придумували як економити батарею та на мангалі готували їжу. Ми на усьому економили…
У нас завжди був запас круп, ще до війни. Тому ми потрошку все їли, щоб було достатньо. У магазинах звичайні крупи та мука з'явились лише на початку квітня. До того ж пусті були прилавки...
Мама та бабуся з окупації приїхали стомлені. Для них знімаємо житло. Наше було розбите ще 27.02.2022. Важко дуже... Бабусі 85 років і в своїй хаті вона вже вдруге була в окупації. З жовтня 2022 захворіла, злягла, а в липні 2023 померла, недочекавшись перемоги...
Я завжди плачу, коли бачу, як сім'ї єднаються - плачу. І сміюся, коли бачу, як горить руський танк з їх "міром".
Робота є, але заробіток не довоєнного рівня. Ледве справляємось з побутовими справами. Для того, щоб змінити професію, необхідний стартовий капітал на навчання та на перший адаптивний період - зараз для нас це розкіш.
Батьківський дім розбитий. На нього складно дивитись без душевного болю. Коли вперше приїхали після визволення села, мені хотілось з порошком вимити асфальт, бо якось гидко на душі навіть від того, що вони тут ходили. Торкатись навіть нічого не могла якийсь період…