Війна застала Вікторію під Києвом, у Вишневому. «Мама сказала: вставай, одягайся, почалося». За два місяці до вторгнення помер батько — і сім’я лишилася без чоловічої опори. Вибухи, паніка, переїзд до Боярки, потім — спроба рухатися далі, вже з домашніми тваринами. «Кіт сидів у татовій куртці, тільки мордочка визирала». На переповненому пероні військовий спитав Віку: «Можна погладити?». Це було, каже Вікторія, як подих людяності серед хаосу.

Після цього був Хмельницький, вдома — зруйнована дача діда. Та на щастя, всі лишилися живі. Вже студентка Вікторія каже, що хоче залишатися в Україні й бути журналісткою: «Бо це — мій фронт».