Мені 59 років. Все життя працювала на Слов’янській ТЕЦ. Ми ніколи не могли подумати, що Росія на нас нападе. Коли почули вибухи, було страшно. Два місяці просиділи в підвалах з дітьми, з онуками, потім вирішили виїхати. 

22 квітня виїхали з дітьми своїми машинами в нікуди. Доїхали до Павлограда - там не було де жити, і ми поїхали далі, до Дніпра. Потім поїхали в Кіровоградську область. На початку дуже переживали. Та і зараз - депресія, сльози постійні. Що на нас чекає в майбутньому - навіть не можу сказати.