Я проживала в місті Донецьку. Маю інвалідність багато років, веду домашній спосіб життя. У 2014 році я виїхала з Донецька в Запоріжжя, і відтоді мешкаю тут у гуртожитку для переміщених осіб.

Коли почалися обстріли, це було страшно, жахливо. Ми не знали, що робити. Почали стріляти у травні, в день виборів президента, а ми виїхали в кінці липня. Ми спочатку не думали, що все буде так серйозно. Думали, що їдемо ненадовго. Тоді Порошенко обіцяв, що мине пара тижнів – і ми повернемося додому. Але ми тут живемо вже вісім років.

24 лютого 2022-го я була в гуртожитку. Прокинулася, і сусіди мені сказали, що війна, що бомблять Київ. Звісно, було дуже страшно.

Не було ліків. Були зачинені аптеки, хоч і не всі, але складнощі були. Нас перестав обслуговувати міський центр для переселенців. Ми там брали одяг та взуття, а тепер шукаємо все самі. Чоловіка в мене немає, є тільки знайомі, вони проживають у Дніпропетровській області. Ми спілкуємося. Батько мій у Запоріжжі. А більше нікого в мене немає. Усі родичі в Донецьку, вони не захотіли виїжджати.

Війна вже довго йде. Звісно, хочеться, щоб вона закінчилася швидше, а от коли воно буде – навіть не знаю. Ми допомагаємо, чим можемо. Я вдома в’яжу шкарпетки для територіальної оборони, для хлопців, щоб вони не замерзали. Ми в них віримо. Віримо в перемогу і чекаємо на неї.