Мати з сином виїхали у невідомість, і зараз не знають, чи повернуться вони взагалі додому.

Ми з сином виїхали з дому 10 березня, точніше, нас вивезли. Коли почали «гради» свистіти над хатою, син дуже просив виїхати, казав, що страшно. Ми похапки зібралися, передали сусідам господарство.

Приїхали чотири автобуси з Запоріжжя, ми ледь туди влізли. Взяли документи, трохи одежі і виїхали. Якщо би не син, я, можливо, ще б залишилася. Хоча вже було світла, а вода була.

Їсти ми варили на плиті, дровами топили, а потом і дров не стало. Тяжко було, а потім ми уїхали.

Зараз ми живемо на квартирі, але дуже додому хочеться. Ми навідувалися додому 9 квітня, так у нас шифер знесло, хату побило, вікна вилетіли. Вже кажуть, що в Гуляйполі 500 будинків постраждало, побило магазини, школи. Ми не знаємо, коли повернемося, і чи буде куди повертатися.

Я познайомилася випадково з двома жінками, і вони мені почали допомагати. Весь час допомагали, і їсти приносили, і одяг…

На роботу хотілося би, але ніхто не бере. Мені вже за 50 років, говорять, що своїм роботи немає, що ж мовити за переселенців… Сину 16 років, його також на роботу не візьмуть, але він вчиться в училищі і стипендію йому ще платять.