Тамара Михайлівна тікала з рідного села пішки після того, як окупанти розбомбили її хату 

Я жила в селі Нововознесенське Херсонської області. Чоловік мій помер, я жила сама. В минулому я вчитель математики. Маю сина та онуку.

Зараз наше село горить, тому що окупанти кидають на нього фосфорні бомби. Там майже немає людей, залишилися лише лежачі.

У нас майже цілий березень світла не було, а в кінці березня не стало газу і води. «Гради», «Смерчі», «Урагани» били по селу вночі. У кінці березня до нас зайшли окупанти, вони себе відчували господарями. БТР, танки повз двір їздили.

Магазини не працювали. Я збирала дровинячки, топила піч; у кого не було печі, ті на дворі готували.

Всі ділилися запасами. Я давала яйця, мені приносили молочне. Важко було.

Спочатку прийшли росіяни. Вони старосту шукали. Коли вона повернулась від сина, говорила з їхнім командиром, плакала, благала не ображати жителів сила. Командир сказав, що людей не ображатимуть, а якщо солдати ДНР та ЛНР коїтимуть зле, треба повідомляти їм.

Так і сталось. Росіяни не чіпали мирне населення. Та прийшли на ротацію солдати з ДНР та ЛНР і відверто мстились людям. Говорили: «У нас вісім років війна триває, відчуйте тепер і ви». Вони заходили в кожну хату. Де не було людей, стріляли по вікнах, виривали двері, заходили в хату, підганяли КамАЗи, «Урали», завантажували те, що їм було потрібно. Декілька  чоловік побили вночі.

Щоб втекти з села, люди бігли, транспорту не було.

Виходила жінка зі своїми дітьми, нарвалася на міну і загинула. Куди забрали дітей, я не знаю. Шокуючих моментів було дуже багато, тяжко згадувати.

В мене розбито будинок: раз були пошкодження, а наступного разу снаряд упав в середину хати - вікна вирвало, дах знесло, собачку розірвало. Я була у розпачі. Через кілька днів я тікала з села пішки.

Добігли ми до Добрянки. Звідти наші військові довезли нас до евакуаційних автобусів. На узбіччях була купа інвалідних колясок, велосипедів – люди кидали все, щоб їхати далі.

Зараз я у Запоріжжі, живу в онуки. Дуже образливо. Я виїхала з дому з порожніми руками і змушена навіть просити одяг, хоча раніше у мене все було. Коли закінчиться війна, напевне, повертатися не буде куди - стеля у будинку впаде, бо немає даху. До того ж, у нас було газове опалення, а окупанти вирізали труби, котли і все забрали.

У мене нервові зриви постійні, настрою немає, весь час думаю: що там? Мене в лікарню водили, виписали ліки, тепер трішки легше. А взагалі це жахіття мене не залишає - я навіть спати не можу.