Мені  56 років, живу в Нікопольському районі. Війна мене вдома застала, я був вихідний. Жінка пішла на роботу, потім зателефонувала і сказала, що війна почалася. Я не повірив. І зараз не віриться, що війна. Нікуди не виїжджав. Я на пенсії, ще працюю.

З водою були проблеми. Ми живемо на березі заливу, звідти все поливали. А коли був вибух на ГЕС, я був у Кіровограді - ми їздили на батьківщину жінки. Після того, як підірвали ГЕС, почалися проблеми з водою. Питну купуємо. Світло поки є. 

Зараз по Нікополю кожен день обстріли - ми як прифронтова зона. Буває, попадають по енергосистемі, тоді світла немає.

Я думаю,  поки у верхах не домовляться, нічого не зміниться. Або дадуть сучасне озброєння, щоб дати достойну відповідь.

Про своє майбутнє я не замислювався. Щоб онуки і діти жили в щасті.