Я працюю вчителем, мені 55 років. Найбільше нас шокувало, коли ми почули ще в Донецьку перші вибухи. у 2014 році Донецьк окупували, ми виїхали в Харків. У 2022 році в Харкові теж почули вибухи. І перше, що я сказала: «Боже, невже знову?». Коли перший літак пролетів над Харковом, то було дуже страшно.

З гуманітарною катастрофою ми не стикалися. Продуктів не вистачало, але можна було з цим миритися. Нам і допомогу надавали, тож критичної ситуації не було, голодними ми не сиділи. 

Мені допомогли виїхати колеги з Харкова до Полтави. Перша трудність – це житло. Нам, як переселенцям, доводиться орендувати житло, бо свого в нас немає. Звісно, труднощі з фінансами, яких не вистачає, і дуже важкий емоційний стан, здоров’я підірване.

Коли розпочинаються розмови, які стосуються війни, у мене відразу вмикаються емоції, я починаю хвилюватися і не можу спокійно говорити.

Дуже хочеться, щоб війна скінчилася швидше. Я вже думаю не про своє майбутнє, а про майбутнє своїх дітей. Мені хотілося б, щоб швидше настав мир і відновилася наша люба Україна.