Олексій Михайлович втратив три магазини з чотирьох. У його синів окупанти розкрали сільгосптехніку та речі з будинків.

Я зі Снігурівки Миколаївської області. Увесь період окупації ми з дружиною залишались удома. Мені 55 років.

24 лютого десь о четвертій ранку мені зателефонував син і сказав, що росія перетнула наш кордон. 19 березня Снігурівку окупували. Так ми тут і жили до листопада, поки не зайшли наші війська. Діти виїхали, щоб урятувати онуків.

Не було світла, води, газу. Лише під кінець окупації росіяни нам дали світло та воду. До того важко жилось.

З їжею проблем не було. Коли скінчились запаси, ми їздили по харчі для магазину у Херсон – окупанти відкрили дорогу. Я приватний підприємець. До війни в мене було чотири магазини. Три з них розбили, залишився тільки один. Але це не так страшно, у людей хати порозбивали.

Шокувало все, що відбувалося. Ходили ми, як телята, без права голосу.

У будь-який момент їх солдати могли автомат наставити, машину забрати. Важко було з ними розмовляти, тому що у нас стояли буряти, якути, дагестанці. Росіяни були лише у складі таких підрозділів, як ФСБ та ОМОН.

Пам’ятаю, як нас звільнили. Коли наші зайшли у Снігурівку, я був удома і почув гімн України.

Росіяни приходили все у нас розбити і розграбувати. Мої три сини землею займалися. Коли вони повернулись додому після окупації, в них не було ні техніки, нічого взагалі. Все розграбовано: склади та домівки.

До війни ми жили добре, але цього не помічали. Зараз ми багато зрозуміли. Хочеться, щоб Україна була незалежною, щоб ми відбудували дороги і будинки, щоб усе було добре.