Мені 64 роки. Я живу з чоловіком і мамою у Краматорську. Мама лежача. Їй 89 років. Коли нас обстрілювали, ми з чоловіком накривали її матрацами, а самі бігли в погріб. Майже пів року прожили в погребі. Донька з онуками виїхала в Німеччину. Ми не бачилися близько дев’яти місяців.
Про початок війни дізналися від доньки. Вона зателефонувала зранку 24 лютого і розповіла про обстріли нашого військового аеродрому. З того часу ледь не щодня в місто прилітають ракети. І у 2014 році також прилітали, але не так багато. Тоді Краматорськ був в окупації близько трьох місяців.
Найбільше шокувало те, як поставився до війни мій дядько із Санкт-Петербурга. Він професор філології.
Ми зателефонували йому і розповіли, що сталося в Бучі та Ірпені - там жили наші родичі. Моя сестра залишилася без квартири. Він сказав, що все це зробили бандерівці, а не росіяни.
Ми мешкаємо у приватному будинку. Коли вимикають світло, но немає й опалення. Ми поставили буржуйку в літню кухню – гріємося. Маму обкладаємо пляшками з гарячою водою, щоб вона не мерзла. Продукти є. Ми отримуємо гуманітарну допомогу, зокрема від Фонду Ріната Ахметова. Хочеться жити в мирній Україні з дітьми й онуками.
