Проживаю в маленькому містечку Харківської області. У нас сім’я з чотирьох людей. Ще свекруха в Краматорську. І моя мама теж у Харківській області в селі живе. Мені 42 роки.

Пам’ятаю, як встали вранці збиратися на роботу, і тут почалося. На небі й на землі. 

Найбільший страх я відчувала за своїх близьких, особливо за дітей. За майбутнє. Та були обставини, через які ми не хотіли покидати домівку. Моя хвора свекруха зовсім сліпа. Та й нас забагато, щоб кудись поїхати.

Але коли нам прилетіло у двір, зрозуміли, що треба їхати. Це дуже страшно - коли воно все летить, падає, вибухає.

А в нас діти, і з ними можна не встигнути в укриття. Тож ми сіли на свої машини й вирушили. Без перешкод, без обстрілів, дякувати Богу. Просто спакували валізи й поїхали собі, не знаючи куди. Отак їхали і їхали, зупинялися, шукали.

Пів року прожили в евакуації. Зараз житло винаймаємо, але дуже близько до лінії фронту. Ми залишилися без власного бізнесу, без роботи, частково без житла. Раніше займалися сільським господарством, а тепер не можемо, бо в нашому регіоні дуже багато замінованих земель, люди часто підриваються.

Наше життя дуже змінилося. Хвилююся за психіку дітей після всього пережитого. 

Ми до кінця не розуміємо, що буде далі. Яке воно, майбутнє? День прожили, і добре. Прожили наступний – ще краще. Нічого не робимо, бізнес не розвиваємо. Просто чекаємо. А війна закінчиться тільки тоді, коли загарбники залишать нашу землю.