Я разом з сім'єю перебувала вдома в Херсоні, готувалась до роботи, коли почула вибухи. За день до цього до нас приїхали мама з сестрою і племінником з міста Щастя, Луганської області. Вони і сказали, що це початок вторгнення. Але мій мозок вперто не хотів вірити. Я думала, що це якийсь кошмар, з якого скоро прокинусь.

Після п'яти місяців окупації, я з сім'єю вирішила, що ми не можемо більше терпіти цей гніт. До того ж роботу ми втратили, а заощадження дуже швидко закінчились. Ми вирішили втекти.

Робили це через Василівку з ночівлею в полі. І коли ми знаходились на сірій зоні, колону за нами накрило снарядами. Це був шок та полегшення одночасно. А потім вже восени шокуючими подіями були звістки про пошкодження квартири, яка в Херсоні. І затоплення, адже квартира на Острові. Ми вчимось з цим жити.

На щастя, у нас не було гуманітарної катастрофи, були лише деякі незручності перший час після виїзду, але ми не голодували. Ми виїхали з родиною та кішкою. Наразі живемо всі разом із мамою. Коли ми ввечері приїхали до Одеси і нас розмістили в Успенському монастирі, я сиділа в коридорі, чекала коменданта і до мене підходили різні санітарки, пацієнти притулку. Вони поприносили булочки, цукерки і сало. Це було дуже зворушливо.

Я енергетик за фахом і мені пощастило влаштуватися на роботу за фахом.