Як тільки окупанти зайшли в Пологи, місто стало не впізнати. Сім’я Людмили виїхала в Запоріжжя, де тепер разом із чоловіком марно намагається влаштуватись на роботу.

Це був ранок 24 лютого. Ми були вдома, прокинулися, ввімкнули телевізор і дізналися про початок війни. А 4 березня наше місто Пологи було окуповане.

Півтора місяці в нас не було світла, тому що кожен день були сильні обстріли, ми практично зовсім не виходили з підвалу. У нас не було хліба, а коли довелося вийти з двору й піти за ним до міста, серце щемило від болю. Багато хат на сусідніх вулицях були пошкоджені або зруйновані. Наше місто – маленьке, але дуже гарне, та війна його майже вщент зруйнувала. 

По всьому місту стояли російські блокпости. Орки з автоматами кожен день ходили по хатах і шукали наших хлопців. Скрізь були їхні машини, танки та БТР з літерою z. Наше місто стало не впізнати. Шокувало все. 

Найголовніше – нам не вистачало ліків. В перші дні були зруйновані всі крамниці і аптеки.

Що не забрали орки, розікрали свої мародери. Так було і з ліками, і з продуктами харчування.

Тому доїдали, в кого були які запаси, ділилися між сусідами. Поки ми були в місті, нам гуманітарну допомогу давали.

Ми жили в будинку приватного сектору, тому з водою проблем не виникало: у нас вдома була спеціальна ємність, ми ще й сусідам допомогали. Коли до нашого двору прилетів снаряд і повилітали вікна та двері, зробили висновок, що пора виїжджати.

З 13 квітня ми мешкаємо в Запоріжжі. Спочатку виїхали ми з чоловіком та молодшою донькою, а через тиждень – і старша донька з сім'єю. Зараз ми мешкаємо в гуртожитку, а донька винаймає квартиру.  

У Запоріжжі ми спочатку приїхали до «Епіцентру», бо знайомих в місті не було. І от, коли ми тільки зайшли до палатки, нам стільки приділили уваги, стільки тепла, що я одразу розплакалася.

Я зрозуміла, що ми не самі зі своїми проблемами. Нас обігріли, нагодували, заспокоїли теплими словами і дали надію на майбутнє.

До війни ми з чоловіком працювали, донька навчалася в Запорізькому університеті на третьому курсі. Ми розраховували тільки на себе. Зараз все змінилося. На роботу мене не беруть: одні кажуть, що потрібні тільки до 45 років, інші – не хочуть мати справу з переселенцями. У мого чоловіка – інвалідність 3 групи, теж нікому не потрібен.    

На згадку про дім у нас є уламок снаряду, який прилетів нам у двір.