Останнім часом я працювала у Маріупольській пекарні. 24 лютого ще їхала на роботу, а потім уже не змогла їздити, бо були сильні обстріли. «Асвабадітєлі» до нас прийшли 6 березня, місяць ми прожили в окупації. Зрештою, ми з сім'єю вирішили залишити наше місце проживання, бо було нестерпно перебувати у своєму домі, на своїй землі й слухати, як нас вчать жити та розповідають, що нам робити. Ми виїхали 1 квітня.
Було страшно. Я вже не пам’ятаю, скільки блокпостів було від Бердянська до Василівки. Постійно відбувалися обшуки. Окупанти переривали всі речі, роздягали людей і ставили неприємні питання. Обстрілювали постійно.
Ми їхали в один кінець і не знали, чи доберемося до потрібного місця. Їхали на свій страх і ризик. Ми вночі стояли на Василівці і бачили, як за нами ставили установки та стріляли в сторону України. Ми всі молилися. Люди виїжджали з Мелітополя, з Маріуполя, і ми всі боялися, щоб, не дай Боже, нічого не прилетіло. Ми розуміли, що зі сторони України прильотів не буде, тому що наші знали, що на тому пості є мирні люди.
На Василівці ми стояли добу, і нас не випускали з останнього російського блокпоста. А потім люди почали дзвонити на «гарячі лінії».
Було багато родин із немовлятами. Навіть ставили на блокпості намет, і одна жінка повинна була там народжувати.
З часом нас почали ділити на колони і пропускати. У «сірій зоні» між Василівкою і Запоріжжям, коли ми виїжджали в бік України, нам почали стріляти в спину. Перед нами влучило в машину. Людям, які там були, наступні, хто за ними їхав, стали допомагати вийти з машини. Швидко людей звідти евакуювали і доставили в Запоріжжя в лікарню.
Ми дісталися Запоріжжя, а через два дні переїхали до Дніпра. З 6 квітня ми живемо тут. Життя в місті дороге. Не сидимо вдома, працюємо.
Деякі знайомі залишилися в Маріуполі. Батьки там, бо не мали можливості виїхати. У нас старенькі дідусь і бабуся, вони не перенесуть переїзду, і тому вони всі залишилися там. Ми сподіваємося, що скоро деокупують наші землі, і знову Україна повернеться на територію всієї Донецької області.