Наша історія розпочалась 2014 року. Я з Красногорівки, але коли почалися бойові дії, переїхала в Донецьк. Там я отримала бакалавра «днрівського», але це мене не влаштовувало, тому ми переїхали до Маріуполя на територію, підконтрольну Україні. Протягом восьми років я жила в Маріуполі, але і там почалася війна. Довелося шукати прихисток по всій Україні.

У 2014 році я рятувала себе, а в 2022 я вже мала думати про свою родину, про дитину. 22 і 23 лютого вже неможливо було зняти гроші. Люди у супермаркетах скуповували все, що треба і що не треба. Я накупила ліків. Але біда була з ліками для свекрухи. Навіть тут, на заході України, нам допомагали волонтери. З-за кордону надсилали такі ліки, без яких не можна жити. З водою тоді проблем не було - вона ще текла з кранів.

26 лютого ввечері ми виїхали за допомогою нашого чудового кума-поліцейського на Володарське шосе двома патрульними машинами. Зібралося чотири родини, які виїжджали. Кум сказав, що Україна велика і ми собі знайдемо прихисток. Блокпостів ще тоді не було, але все вже навколо горіло і бахкало.

Дуже було страшно: ми боялись, щоб не влучили в машину. Була проблема із бензином, тому що заправки вже були зачинені. Ми зупинялися біля військових, і вони нам давали трохи пального.

Ми взяли з собою небагато речей, думали – виїжджаємо ненадовго. У нас було дві собаки і кіт - їх теж вивезли, вони з нами. Ми сподівались, що Маріуполь залишиться українським, але, на жаль, його окупували. Все, що було нажите, залишилося там. Але, слава Богу, всі живі і здорові, дитина не побачила жахіть.

Ми спершу доїхали до Запоріжжя, після Запоріжжя – до Кривого Рогу, зараз знаходимося на Закарпатті у місті Свалява.

Війна дуже вплинула на фінансовий стан родини. Якщо до того ми були дуже забезпечені, то зараз ми повинні жити в гуртожитку вшістьох в одній кімнаті. У Сваляві дуже маленькі зарплати. Я працюю за копійки, а ціни тут дуже високі. У мене маленька чотирирічна дитина, вона часто хворіє, на лікування теж чимало йде грошей.

Якщо й сюди дійде війна, ми поїдемо за кордон. Я не хочу, щоб моя дитина пережила те, що довелося пережити мені. Відволіктися від психологічних проблем мені допомагає турбота про дитину.

Мені здається, що війна перетвориться на гібридну і буде тривати ще дуже довго. Хочеться звісно повернутися додому в Маріуполь - він уже став рідним, але після Донецька у казки не віриться.

Свого майбутнього в Україні я не бачу.