Мені 50 років, сім'я у мене велика: мама, чоловік, донька, онуки. Син і зять - на війні. Ми з Малої Білозерки. Там, на окупованій території, можна сказати, ми все втратили, бо там все залишили. 

Звичайно, паніка була в перший день війни. А через пару днів по нашому селу пішла російська техніка. Ми жили недалеко від дороги і налічували в день по триста-п’ятсот одиниць техніки. Це, звичайно, був жах. Потім росіяни поставили блокпости. Було напряжно проїжджати, бо вони постійно перевіряли, до чогось доколупувалися. 

До нас приїхали військові російської армії, зробили шмон по всьому двору і по дому, нас допитували, бо наш син у ЗСУ. І ми зразу в цей день зібрали речі й виїхали до Василівки, а звідти - до міста Запоріжжя.

Довго чекали черги, потім на двох блокпостах нас перевіряли: все повністю витягали з сумок, передивлялися. А як в Кам'янському проходили «дорогу життя», нашу колону обстріляли. Тому, коли ми вже піднялися і доїхали до місця, де вже стояли наші військові, ми всі вийшли, обняли їх і плакали.

Нам видають гуманітарну допомогу, а ліки ми, звичайно, самі купуємо. Моя мама осліпла на фоні цього стресу, через війну. У неї була катаракта, починалася глаукома, вона дуже хвилювалася і від того осліпла.  

Хочеться, щоб наша Україна була вільна, щаслива, без оцих російських терористів. Щоб все закінчилося і наші сини повернулися додому живими, що всі сім'ї  були разом і щоб ми повернулися на свої звільнені території, у свої домівки.