Взагалі-то я народилася і виросла в Грузії. У 1993 році там почалася війна, і мене батьки вивезли в Україну. Моя мама українка, а тато грузин. З 16 років я знаю, що таке війна. 

Я мешкала в місті Лисичанську, і з 2014 року вже знову була у війні. Життя було неспокійне. Останні десять років жили як на вулкані. Та все одно в області відбувалися зміни на краще. Спочатку не хотілося покидати місто. Я з двома дітьми виїхала 16 березня. 

По інтернету знайшла перевізників, які нас доправили до Дніпра. Я заплатила великі гроші, щоб нас вивезли, -  по п’ять з половиною тисяч гривень за людину. Дуже важко було виїхати. 

У Дніпрі мене зустрів брат і привіз у Черкаси. Зараз молодший син навчається в університеті, а старший -  інвалід дитинства. Я відразу почала працювати, не чекала, що мені хтось допоможе. Пара тижнів – і я включилася в роботу, тому у нас було що вдягти чи поїсти. Хочеться додому повернутися. Ми орендуємо тут житло. Жодних програм немає для переселенців, і ми щомісяця платимо десять тисяч, а їх же треба десь узяти. Нам кажуть, що потрібно інтегруватися в чужому місті. 

Мені щастить на людей. У Черкасах мені також зустрічалися тільки добрі люди, які співчували, допомагали. У мене немає негативних емоцій. З мене вистачило того негативу, що я покинула свою домівку. Всім вдячна, хто мені допомагав. У перші дні, коли ми переїхали, люди несли варення, їжу, одяг. За ті роки, що я тут живу, мені здається, що я в Черкасах не три роки, а всі десять.

Сподіваємося, що скоро війна закінчиться. Не буде ж вічно тривати це жахіття і вбивство мирних людей. Треба зупиняти війну.