Нас четверо: я з чоловіком і двоє дітей. В перший день війни ми в батьків перебували, щоб бути всім разом, бо якийсь страх відчувався. Коли нас окупували, то ми вирішили виїхати. Ми передусім про дітей думали. Взагалі було дуже страшно, але передусім я боялася за дітей.

Найбільша трудність – це, мабуть, дорога з окупованої території в Запоріжжя. Це для нас найважче було. Коли ми їхали, то були обстріли. І блокпости ми проїжджали. Там були і нормальні солдати, але були й дуже грубі. Роздягали чоловіка. Морально дуже важко було, і від самого вигляду їхнього страшно.

Як тільки-но заїхали в Запоріжжя, ми плакали від радості, що добралися.

Ми приїхали в Запоріжжя, бо це недалеко і тут більш-менш добре допомагають. І житло ми знайшли.

Хочеться, щоб війна швидше закінчилася. Додому хочеться. Дуже сумуємо. А взагалі стараємося триматися і не дуже дітей втягувати в це, не показувати свій стан. Вони ще маленькі – шість і два роки.