Я народилась і прожила все життя у Маріуполі. Вийшла заміж, народила дитину. Це моє рідне улюблене місто. З 17 років стала працювати перукарем. Працювала майже 20 років. З початком війни життя змінилось.

Мій чоловік працює у поліції. Він зателефонував і сказав, що я маю прийняти рішення: виїжджати чи залишатися. Ми родина, ми повинні бути разом. У нього був наказ виїхати, значить – ми виїжджаємо. У мене було 15 хвилин, щоб зібрати сумку. Після того ми виїхали. Взяли з собою дитину, кішку, документи. Ми не розуміли що відбувається.

Війна застала нас у дорозі. Коли ми їхали, навколо горіли будинки. Я не розуміла, куди ми їхали. Потім зник зв'язок із Маріуполем. Всі рідні залишилися там. Там залишилося все: дім, життя. Ось тоді прийшло розуміння, що почалася війна.

Потім чоловік поїхав на роботу, залишивши нас у відносно безпечному місці у Донецькій області. У нас був зв’язок із зовнішнім світом, з родичами, які перебували у Латвії. Моя мама - латишка, з 19 років проживала в Україні. Родичі нас умовили приїхати до них. Через Краматорськ евакуаційними потягами ми добрались до Латвії, були у безпеці. Приємно було, що родичі нас прийняли.

А тепер ми - хто де. Чоловік на війні, рідні – у Маріуполі. Для мене найголовніше, щоб моя родина об'єдналась, щоб ми були всі разом. Звісно, в Україні. Хотілося б вірити, що ми будемо жити у нашому будинку. Ми його заново побудуємо і будемо жити в Маріуполі.

Найприємніший момент – це гордість за мого чоловіка.

У порівнянні з іншими людьми, нам не було так страшно, тому що була фінансова підтримка чоловіка.

Ми втратили молодого родича у Маріуполі. Він пішов у тероборону і не повернувся. Все інше можна налагодити, було б здоров'я.

Я вірю в те, що Україна переможе. Я інакше навіть не хочу мислити. Все відновиться, просто на це потрібен час і сили.

Думаю, що війна закінчиться, коли зміниться мислення росіян і вони повалять владу.

Своє майбутнє бачу у Маріуполі зі своєю родиною, на улюбленій роботі.