Родина вимушених переселенців намагається звикнути до нових обставин свого життя у чужому місті 

Ми поїхали з Маріуполя зранку 24 лютого. Це був не найприємніший ранок: ми прокинулися від вибухів і зрозуміли, що потрібно їхати.

Зібрались і виїхали ми швидко. Але в сторону Запоріжжя були великі черги: багато машин їхало, були затори. Та в цілому дорога була чиста.

Після від’їзду я місяць не знала, що з моїми батьками, які залишилися вдома. Наразі вони також залишаються в Маріуполі, не хочуть будинок залишати.

Спочатку ми оселились в селі, у Вінницькій області, а потім я знайшла роботу і ми переїхали у Вінницю. Чому сюди поїхали – навіть не знаю. Ми коли їхали – навіть не знали, куди.

На жаль, люди звикають до війни, до цих жахів, до страшних новин про обстріли.

У мене були надії на перші дні війни, що все швидко закінчиться, а коли пройшов рік, то я навіть не знаю. Ніяких ілюзій я не будую, не знаю, як воно все буде.