Мені 33 роки. Працюю, є двоє дітей. Ми з села Покровське, що на Дніпропетровщині. В перший день війни, зрозуміло, був шок. Ми не знали, що робити. Спочатку люди все скупляли, ми також закупили всього і спустили в погріб. Ми живемо в своєму домі. Потім, коли холоди почалися, були проблеми зі світлом. Не було світла й опалення, тому що без електрики не працював насос у котлі.

Втрачені людські життя найбільше шокували. 

Ми виїхали недалеко, у місто Покров. Це зовсім поруч. Я їжджу на роботу в село кожен день.

Ми живемо в такому стані… Навіть не можу пояснити. У нас апатія, вигорання, стан незрозумілий. Стараюсь на дітей відволікатися: щось вчимо.

Мабуть це все закінчиться нескоро, бо по телевізору кажуть, що буде затяжна війна. Надіюсь, майбутнє наше буде щасливим. Хочемо вдома жити. Хоча це село, але ми його любимо і хочемо тут жити.