Анжела вимушена була виїхати з окупованої території, бо їй доводилось прикривати собою дітей від обстрілів. Росіяни бомбили Луганщину, знищували міста та села.

Пам’ятаю той ранок так, ніби він досі триває. Того дня в Україна почалася повномасштабна війна, але ми ще не усвідомлювали, що наше життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Я збиралася на роботу, звичайний ранок, звичайні справи. Уже дорогою подзвонила колега й сказала, що бомблять Київ і Харків. Її голос тремтів, але мозок відмовлявся вірити. Я почала телефонувати друзям і родичам, які там жили. Усі говорили уривками, поспіхом, ніби боялися не встигнути сказати головне.

На початку дев’ятої ранку вже прилетіло й до нашого міста. Коли вибило вікно в моєму кабінеті, я зрозуміла, що це не десь далеко, це тут. І це війна. Наше місто почали обстрілювати з першого ж дня.

Ми одразу переїхали в підвал. Я була в тій самій одежі, в якій побігла на роботу. Чоловік забрав дітей просто в піжамах. У тих піжамах ми й виїхали через три тижні. У нас нічого не було, ні речей, ні запасів. Лише питна вода, яка, на щастя, ще була в крані.

Коли з’являвся зв’язок, ми телефонували друзям. Люди допомагали одне одному як могли. Хтось приносив їжу, хтось готував на вулиці, ділилися пиріжками й фруктами, у кого що було. Але тоді було не до їжі. Було лише відчуття постійної небезпеки й страху за дітей.

Найбільший шок — стояти з двома дітьми й не знати, куди їх везти. Не мати жодного плану. 

Коли до підвалу знову прилетіло, я просто впала на дітей, закриваючи їх собою. У такі моменти більше нічого не існує. Ми сіли в машину і поїхали вперед.

Спочатку зупинилися в селі. Чотири місяці жили там, фактично без минулого і без майбутнього. Люди в тому селі виявилися неймовірними. Хтось приносив картоплю, хтось речі та іграшки для дітей. Одного разу в церкві до мене підійшла бабуся, яка знала нашу історію, і дала 200 гривень. Я плакала. Це було не про гроші, а про людяність.

Коли молодшому синові потрібно було йти до школи, ми переїхали в Бровари в Київській області. Друзі, які виїхали за кордон, допомогли знайти квартиру за більш-менш прийнятну ціну. Ми навіть її не бачили, просто погодилися. Бо ціни тоді були дуже високі, і чомусь багато хто думав, що люди зі сходу приїжджають із великими грошима. А ми приїхали з однією подушкою.

Виїхати за кордон я не хотіла. Чоловік наполягав, але я вирішила, що поки є можливість бути разом, ми збережемо сім’ю. Діти мають бути з батьком.

Діти щодня питають, коли закінчиться війна і коли ми повернемося додому. 

Я не маю відповіді. Наш дім, речі, усе наше життя залишилося там. Я не можу пояснити їм, чому це сталося і чому стільки людей страждають.

Я лише знаю, яким хочу бачити майбутнє. Я хочу, щоб мої діти жили спокійно. Щоб не здригалися від грому. Щоб не боялися звуку літака чи машини. Щоб цей дитячий жах з роками стерся з пам’яті.

Я дуже хочу, щоб одного дня вони прокинулися, і це був просто звичайний ранок. Без війни.