Перші вибухи почули о четвертій годині ранку, це був обстріл Чорнобаївки. Ми знаходились вдома та спали. Я проживаю в невеликому селищі міського типу Білозерка, це десь 15 км від місця падіння першої ракети. Від сили такого удару, відчинилися двері. Ми вийшли на вулицю і побачили, що все небо в димовій завісі. Подія, яка найбільш шокувала, це окупація. В якій ми знаходились весь цей час. Були труднощі, це й онлайн школа, тому що не було гаджетів відповідних для навчання, не було інтернету, потім звісно була нагода під'єднатись, але моя сім'я не мала коштів.

До нас приходили з перевірками російські загарбники, ходили по дворах, перевертали домівки. Вони казали, що шукають бандерівців. В період окупації не було світла, газу та води. Воду їздили брати на криницю, яка знаходиться неподалік від нас, також були добрі люди які мали свої свердловини, люди приносили пальне, і генераторами можна було набрати води. Їсти варили на таганках, мали газові балони з газом, грілися пічним опаленням, мали запаси дров. Я й досі живу у своєму селищі з сім'єю, ми пережили наводнення після підриву ГЕС, зараз постійні обстріли.

Всі фінансові запаси, які ми мали вичерпати, роботи не має й отримуємо гуманітарну допомогу. Був такий момент, коли я прокинулася, а мені кажуть, що українські танки їздять по селищу. Це був момент, радості. Я так плакала наче знов вийшло ще одне сонце! Батьки роботи не мають. До війни ми мали свій магазин кормів для тварин. В окупації не співпрацювали з окупантами, довелося закрити магазин. Шокувало, коли прийшли російські війська й забрали з собою мого дядю, жінка, яка була з російськими окупантами зробила, постріл з пістолета. Такі події не хочеться згадувати.